Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Чарівник пішов уперед великими сходами, високо піднявши патерицю, вершечок якої сяяв блідим світлом. Широкі сходи добре вбереглися. Мандрівники нарахували дві сотні сходинок, широких і невисоких; і нагорі вони натрапили на склепистий прохід із рівною підлогою, що вів у темряву.

— Сядьмо тут на східцях, перепочиньмо і щось перекусімо, якщо не знайдеться їдальні! — сказав Фродо. Він уже оговтався від жаху цупкого щупальця і раптом відчув страшенний голод.

Пропозицію привітали всі; присіли на верхніх сходинках, тьмяні постаті в пітьмі. Після їжі Ґандалф дав кожному по третьому разу ковтнути мірувору з Рівендолу.

— Боюся, його надовго не вистачить, — сказав він, — але гадаю, нам він потрібен після того жаху біля воріт. А поки перейдемо на другий бік, знадобиться все, що залишилося — хіба би нам дуже пощастило! І воду також бережіть! У Копальнях багато струмків і криниць, але їх чіпати не можна. Нам може не випасти нагоди наповнити бурдюки та фляги, аж поки не дійдемо до Чорнорічної Долини.

— А скільки туди йти? — запитав Фродо.

— Не можу сказати, — відповів Ґандалф. — Це залежить від багатьох причин. Якщо піти прямо, без пригод чи блукань, то, думаю, знадобляться три-чотири переходи. Від Західних до Східних Воріт по прямій лінії не менше як сорок миль, а дорога може петляти.

Після короткого відпочинку вирушили в путь. Усі прагнули якомога швидше закінчити подорож, тож були готові, незважаючи на втому, йти кілька годин. Ґандалф знов ішов попереду. У лівій руці він тримав патерицю, сяйво від якої освітлювало землю під ногами; у правій — ніс свій меч Гламдрінґ. Позаду крокував Ґімлі, його очі виблискували у тьмяному світлі, коли він роздивлявся по боках. За гномом ішов Фродо, він теж витягнув короткого меча, Жало. Ні Гламдрінґ, ані Жало не світились, і це втішало, бо ці витвори ельфійських ковалів зі Стародавніх Часів світилися холодним світлом, коли неподалік були орки. Позаду Фродо тримався Сем, а за ним — Леґолас, молодші гобіти і Боромир. У темряві, останній, похмурий і мовчазний ішов Араґорн.

Після кількох поворотів прохід повів донизу. Він довго опускався, перед тим як знову вийти на рівне. Стало гаряче та задушливо, але повітря було чисте, і часами в обличчя дмухало прохолоднішим повітрям із ледь помітних отворів у стінах. Їх було багато. У блідих променях патериці Фродо помічав сходи й арки, інші коридори і тунелі, що вели догори чи круто опускалися донизу, або ж просто відкривалися чорними отворами обабіч. Годі було сподіватись усе це запам'ятати.

Ґімлі дуже мало допомагав Ґандалфові, хіба що своєю стійкою мужністю. Принаймні його не турбувала, як усіх інших, сама темрява. Часом чарівник радився з ним, якщо вагався щодо вибору дороги; та останнє слово завжди було за Ґандалфом. Розміри і складність Копалень Морії вражали навіть Ґімлі, сина Ґлоїна, хоча був він гномом гірської раси. Ґандалфові зараз мало допомагали спогади про давню подорож, але навіть попри пітьму та всі закрути дороги він знав, куди йому йти і не вагався, якщо тільки була стежка, що вела до його мети.

— Не бійтеся! — сказав Араґорн. Затримка тривала довше ніж звичайно, і Ґандалф із Ґімлі перешіптувались; інші нетерпляче чекали їх, з'юрмившись осторонь. — Не бійтеся! Я був із ним у багатьох подорожах, хоч і ніколи в такій темній; і в Рівендолі розповідають про ще більш вражаючі його подвиги, яких я і не бачив. Він не загубиться, якщо є хоч якась дорога. Він привів нас сюди, незважаючи на наші страхи, й він виведе нас звідси, чого би це йому не коштувало. Він краще знайде дорогу додому у глуху ніч, аніж коти королеви Берутіель.

Загону пощастило з поводирем. У них не було ні палива, ні смолоскипів; у розпачливій сутичці біля воріт вони залишили багато речей. А без світла вони би швидко потрапили в халепу. Вздовж стежки, що відлунювала від їхніх кроків, було не лише безліч різних доріг, але й безліч ям і проваль, і темних колодязів. У стінах і в підлозі зяяли тріщини та безодні, й час від часу просто під ногами розкривалась ущелина. Найширша мала понад сім футів, і Піпін довго не наважувався перестрибнути через цю жахливу безодню. З глибини долинав клекіт води, мовби там, унизу, оберталося колесо величезного млина.

— Мотузка! — пробурмотів Сем. — Я знав, що вона знадобиться, якщо забуду!

Коли таких небезпек побільшало, посувалися повільніше. Їм уже здавалося, що дорога вниз, униз до коренів гір нескінченна. Усі страшенно потомились, однак думка про привал нікого не втішала. Настрій у Фродо було трохи піднявся після того, як він урятувався, попоїв і випив цілющого трунку; але тепер його знову охопила глибока тривога, майже страх. Хоч у Рівендолі його і вилікували від удару кинджалом, жахлива рана не минула безслідно. Його відчуття загострились, і він помічав речі, раніше невидимі. Однією з ознак змін, яку він помітив, було те, що він бачить у темряві краще за товаришів, окрім хіба що Ґандалфа. Та ще і Перстень висів у нього на грудях на ланцюжку, який часами видавався важким тягарем. Фродо відчував зло попереду та зло позаду, але нічого не говорив. Він міцніше стиснув рукоятку свого меча й уперто крокував уперед.

Його супутники говорили мало, та й то лише поспішним шепотом. Чути було тільки звук їхніх кроків; глухе стукання чоботів Ґімлі; важку ходу Боромира; легкі кроки Леґоласа; м'яке, ледь чутне тупотіння гобітів; а вкінці — повільні тверді кроки Араґорна. Тільки-но вони зупинялись, усе стихало, тільки інколи слабо дзюркотіла та капала невидима вода. Однак Фродо чув чи уявляв собі, що чув, іще якісь звуки: м'яке тупотіння босих ніг. Воно ніколи не посилювалось ані не наближалося настільки, щоби він упевнився; та коли вже воно починалося, то не зупинялося, поки рухався Загін. І не було воно луною, бо, коли Загін зупинявся, тупотіння ще якийсь час чулося само собою, а потім затихало.

До Копалень зайшли, коли настала ніч. Рухалися кілька годин лише з короткими зупинками, коли Ґандалф опинився перед першим серйозним випробуванням. Широка темна арка попереду розгалужувалася на три коридори: усі вели в одному і тому самому напрямку, на схід; але лівий пірнав униз, правий дерся догори, а середній, дуже вузький, біг далі на попередньому рівні.

— Цього місця я геть не пам'ятаю! — сказав Ґандалф, нерішуче зупинившись під аркою. Він підняв патерицю, сподіваючись знайти якісь знаки чи написи, які би допомогли вибрати, але нічого такого не було. — Я надто втомлений, аби зараз вирішити, — похитав він головою. — І ви, напевно, такі самі потомлені, а то й більше. Найкраще нам тут зупинитися до кінця ночі. Розумієте, про що я? Тут завжди темно, та нагорі місяць котиться на захід і північ уже минула.

— Бідолашний старий Біл! — зітхнув Сем. — І де він зараз? Маю надію, що ті вовки ще його не схопили.

Ліворуч від великої арки знайшлися кам'яні двері: ледь прочинені, вони легко піддалися легкому поштовху. За ними було просторе приміщення, вирубане у скелі.

— Стійте! — вигукнув Ґандалф, коли Мері з Піпіном кинулися досередини, раді, що знайшли місце, де би могли перепочити з почуттям більшої захищеності, ніж у коридорі. — Стійте! Ви не знаєте, що всередині. Я піду перший.

Він обережно ввійшов досередини, а інші потяглися слідом.