Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Що? — вигукнув Ґімлі, порушивши мовчання. — Кольчуга з морійського срібла? Справді королівський подарунок!

— Так, — погодився Ґандалф. — Я ніколи йому не говорив, але вартість її більша за весь Шир із усім його скарбом.

Фродо промовчав, але просунув руку під сорочку і торкнувся кілець своєї кольчуги. Його вразила думка, що він мандрував із ціною всього Ширу в себе під курткою. Чи Більбо знав про це? Без сумніву, чудово знав. Це був справді королівський подарунок. Але тепер думки Фродо віднесло з темних Копалень до Рівендолу, до Більбо і Торбиного Кута у дні, коли там усе ще був Більбо. Усім серцем прагнув він повернутися туди, в ті дні, стригти лужок чи поратися біля квітів, і щоби ніколи не чути про Морію чи про мітрил… чи Перстень.

Запала глибока мовчанка. Один по одному всі позасинали. Фродо стояв на чатах. І, мов якийсь подих, що крізь невидимі двері повіяв із глибин, на нього зійшов страх. Руки похололи, і чоло спітніло. Він прислухався. Дві повільні години вся його увага зосередилася тільки на слуханні; та жодного звуку чути не було, навіть уявлюваного відлуння кроків.

Варта підходила до кінця, коли вдалині, біля західної арки, йому привиділася пара блідих цяток світла, мов чиїсь палаючі очі. Він здригнувся. Труснув похиленою головою. «Мало не заснув на варті, — подумав. — Уже сниться». Він підвівся і протер очі, і далі так стояв, вдивляючись у темряву, аж поки його не змінив Леґолас.

Він заснув, тільки-но ліг, але йому здавалося, що його сон триває: він чув шепіт і бачив пару блідих цяток світла, що наближалися. Прокинувшись, він почув, як поруч тихо розмовляють його товариші, й відчув на обличчі слабке світло. Крізь проріз у склепінні, високо над східною аркою, падав довгий блідий промінь; а інший бік зали, над північною аркою, також тьмяно освітлювався.

Фродо сів.

— Доброго ранку! — сказав Ґандалф. — Нарешті знову настав ранок. Як бачиш, я мав рацію. Ми вгорі на східному краї Морії. До кінця дня мусимо знайти Великі Ворота і побачити води Дзеркального Озера в Чорнорічній Долині.

— Я би втішився, — сказав Ґімлі. — Морію я побачив, вона величезна, та надто темна і страшна; і не знайшли ми жодних слідів моїх родичів. Тепер я сумніваюся, що Балін узагалі приходив сюди.

Після сніданку Ґандалф вирішив одразу ж вирушати.

— Ми втомлені, та краще відпочинемо назовні, — сказав він. — Я гадаю, нікому з нас не захочеться ще одну ніч провести в Морії.

— Нізащо! — вигукнув Боромир. — А куди ми підемо? Під оту східну арку?

— Можливо, — відповів Ґандалф. — Але я не знаю напевне, де ми є. Якщо я не збився зі шляху, то ми перебуваємо вище та північніше від Великих Воріт; а знайти правильну дорогу туди може бути нелегко. Східна арка, можливо, виявиться саме тим шляхом; але спочатку треба роздивитися. Нумо ходімо на те світло в північних дверях. Добре було би знайти вікно, та боюся, що це світло падає крізь глибокі шахти.

Слідом за Ґандалфом усі пройшли під північною аркою. Опинились у широкому коридорі. Чим далі, тим яскравішало світло, і виявилося, що пробивається воно з дверей праворуч. Високі та кам'яні, вони все ще висіли на завісах, напівпрочинені. За ними відкривалася велика квадратна кімната. Світло було тьмяне, та після стількох годин темряви здавалося сліпучим, і мандрівники жмурилися, переступаючи поріг.

Ноги їхні ворушили глибокий пил на підлозі й перечіпалися через якісь предмети, форму яких спочатку годі було розібрати. Кімната освітлювалася через широку шахту високо на східній стіні; стіна йшла косо вгору, і вдалині синіла невелика латка неба. Світло з прорізу падало просто на видовжену плиту посеред кімнати, близько двох футів заввишки, на якій лежала велика брила з білого каменю.

— Схоже на гробницю, — пробурмотів Фродо і нахилився з дивним недобрим передчуттям, аби краще роздивитися. Ґандалф швидко підійшов до нього. На брилі були глибоко викарбувані руни:

— Це Руни Даерона, якими в давні часи користувались у Морії, сказав Ґандалф. — Тут написано мовою людей і гномів:

— То він помер, — мовив Фродо. — Цього я і боявся.

Ґімлі закрив каптуром обличчя.

V. Міст Казад-Дума