Розділ «Поганий хлопчик»

— Вони вже почали? — прошепотів отець Патрик. — Нічого не розумію.

— Я теж, — зашепотів у відповідь Бредлі. — Може, але…

Пролунало гучне клацання, і вони підстрибнули від несподіванки (представник прокуратури сидів непорушно, немов скеля). Заговорив директор:

— Ви там мене нормально чуєте?

Прокурор підняв великі пальці й знову склав руки на грудях.

Директор звернувся до Галласа:

— Джордже Пітере Галлас, суд присяжних, який складається з ваших співвітчизників, засудив вас до смертної кари, і це рішення було затверджено вищим судом штату та Верховним Судом Сполучених Штатів Америки.

«Ніби комусь до цього є діло», — подумав Бредлі.

— Ви маєте право на останнє слово. Чи хочете щось сказати?

Галлас спочатку похитав головою, але потім передумав. Він зазирнув крізь скло в кімнату спостерігачів.

— Вітаю вас, містере Бредлі. Дякую, що прийшли. Слухайте, я би на вашому місці почав пильнувати. Пам’ятайте, воно приходить у подобі дитини.

— Ви закінчили? — замалим не радісно поцікавився директор.

Галлас кинув на нього погляд:

— Мабуть, треба зауважити ще дещо. Де ви, в біса, дістали цю сорочку?

Директор Тумі кліпнув, наче хтось вилив йому в обличчя склянку холодної води, а потім поглянув на лікаря:

— Усе готово?

Білий халат біля панелі кивнув. Директор видав чергову порцію законодавчої нісенітниці, звірився з годинником і насупився. 12:01 — вони вже запізнювалися на одну хвилину. Він подав знак білому халату, наче режисер, що підказував слова актору. Лікар перекинув важелі, і три червоні лампочки засвітилися зеленим.

Інтерком досі працював, і Бредлі почув, як Галлас перефразував питання отця Патрика:

— Уже почалося?

Ніхто йому не відповів. Це вже не мало ніякого значення. Із рота Джорджа вихопилося хрипке сопіння. Промайнула хвилина. Ще один звук, схожий на хропіння. Ще дві хвилини. Потім чотири. Бредлі озирнувся. Отець Патрик пішов.