Розділ «Поганий хлопчик»

Спілкування з хлопцями давало набагато більше користі, ніж заповнювання податкових декларацій чи ті випадки, коли я допомагав корпораціям Делавера ухилятися від сплати податків. Але я працював у «Конквесті» не заради цього, гарні вчинки — то вже побічна дія. Інколи, містере Бредлі, я брав своїх особливих хлопчиків на риболовлю в затоку Діксона, чи на берег якоїсь великої річки, чи до одного з тих мостів, подалі від міста. Я також рибалив, але не на коропа чи форель. І спливло немало часу, поки поплавець смикнувся. Саме тоді з’явився Рональд Ґібсон.

Ронні мав п’ятнадцять років, але здавався молодшим. Він був сліпий на одне око, тож не міг грати в бейсбол або американський футбол, але йому не було рівних у шахах чи інших настільних іграх, якими хлопці бавилися, коли дощило. Його ніхто не дражнив, він вважався талісманом групи в «Конквесті». Його батько кинув сім’ю, коли Ронні було дев’ять, чи що, і відтоді він прагнув чоловічої уваги. Невдовзі він став ділитися зі мною всіма негараздами. Звісно, першою проблемою було його погане око. Ронні мав уроджений дефект під назвою keratoconus, або «деформована рогівка» з латини. Лікар сказав його мамі, що сліпоти можна позбутися, якщо провести операцію з пересадки рогівки, але вона дуже дорога і його мамка ніколи не назбирає на неї грошей.

Я звернувся до отця Патрика, і ми влаштували з півдюжини благодійних заходів «Новий зір для Ронні». Навіть потрапили в новини на Каналі 4. Там промайнув кадр, де ми з Ронні гуляємо парком Барнума[100] і я обіймаю його за худе плече. Клара пхекнула, коли те побачила. Сказала, що я себе дивно поводжу з тими хлопцями і це неодмінно впаде в око тим, хто подивиться сюжет.

Мені було байдуже, що й кому впаде в око, оскільки незабаром після репортажу на вуді смикнулася волосінь. Просто на моїх очах. Поганий хлопчик попався на гачок. Мені нарешті вдалося привернути його увагу. Я зачув його.

Ронні провели операцію. Повністю відновити зір не вдалося, але око почало бачити. Протягом року після пересадки йому належало носити спеціальні окуляри, скельця яких темніли на сонці, але він тим не переймався. Навіть казав, що в них він круто виглядає.

Невдовзі після операції до мене зайшов Ронні зі своєю мамою. То було одного вечора після школи, і ми сиділи в маленькому офісі «Конквесту», який розташовувався в підвалі храму Святого Андрія.

— Якщо ми можемо якось віддячити вам, містере Галлас, тільки скажіть, — мовила мати.

Я відказав, що не варто і що я радо їм допоміг. А потім удав, що мені сяйнула одна думка.

— Хоча ви можете дещо зробити, — додав я. — Це дрібниці.

— Що саме, містере Галлас? — поцікавився Ронні.

— Минулого місяця я припаркував свою машину за церквою і вже спускався сходами в підвал, коли згадав, що не замкнув дверцята. Я повернувся й побачив, що в салоні вже нишпорить якийсь хлопець. Я гукнув його, і він миттю кинувся навтьоки з маленькою скринькою для монет, яку я тримав у шухляді для рукавичок. Я побіг за ним, але він виявився надто спритним. Я просто хочу знайти його й поговорити. Сказати йому те, що кажу всім вам, хлопці, — що крадіжки до добра не доведуть.

Ронні спитав, як виглядав той хлопчик.

— Такий собі товстенький коротун, — описав я. — З яскравим оранжевим волоссям, справжня морквяна маківка. Наскільки я зміг роздивитися, на ньому були сірі шорти й зелений светр зі смугами того ж кольору, що й волосся.

Місіс Ґібсон зойкнула:

— Боже мій! А чи не мав він на голові маленької шапочки з пропелером?

— Так, дійсно, — відповів я рівним голосом, приховуючи хвилювання. — Я пригадав, коли ви це зауважили.

— Я помітила його на іншому боці вулиці, напроти нашого дому, — продовжувала вона. — Гадала, що він переїхав до одного з тих нових будинків.

— А ти, Ронні? — спитав я.

— Ні, ніколи його не бачив.

— Ну, якщо побачиш, то нічого йому не кажи. Просто одразу йди по мене. Домовилися?