Розділ «Поганий хлопчик»

Він погодився, і я йому повірив. Я знав, що поганий хлопчик повернувся, і розумів, що наступний нещасний випадок станеться в моїй присутності. Він хотів, аби я все бачив, ось у чому річ. Він хотів скривдити мене і нікого іншого. Решта — Марлі, Вікі, батько, Мама Ноні — усі вони стали гарматним м’ясом.

Минув тиждень, два. Я почав думати, що хлопчик розгадав мій план. Аж раптом одного дня — того самого дня, містере Бредлі, на ігровий майданчик за церквою прибіг один із моїх вихованців. Я саме допомагав іншим почепити волейбольну сітку.

— Якийсь малий штовхнув Ронні й поцупив його окуляри! — закричав хлопець. — Він побіг до парку! Ронні женеться за ним!

Я не барився, чимшвидше схопив спортивну сумку, яку завжди носив із собою, коли проводив час зі своїми особливими хлопцями, і побіг до воріт парку Барнума. Я розумів, що зовсім не той поганий хлопчик украв у Ронні окуляри — це було не в його стилі. Злодюжка виявиться звичайною дитиною, як і малий, який кинув М-80. І йому буде так само шкода, коли здійсниться задум поганого хлопчика. Якщо я дозволю цьому статися.

Ронні мав не дуже атлетичну статуру і не вмів швидко бігати. Мабуть, крадій окулярів теж це збагнув, тому що зупинився й чекав на нього на іншому кінці парку. Він розмахував окулярами й кричав:

— Підійди та візьми, Рей Чарльз! Підійди та візьми, Стіві Вандер![101]

З проспекту Барнума долинав шум автомобілів, і я одразу зрозумів, що задумав поганий хлопчик. Він гадав, що як трюк спрацював один раз, то спрацює й вдруге. Тільки замість скриньки для ланчів зі Стівом Остіном постали спеціальні антиблікові окуляри, але ідея була та сама. Потім малий, який забрав у Ронні скельця, буде плакати й казати, що він не думав, що так станеться, що він просто хотів пожартувати, чи подражнитися, чи помститися за те, що Ронні був штовхнув на тротуар маленького рудого товстуна.

Я міг легко наздогнати Ронні, але не став цього робити. Розумієте, він був моєю наживкою і менш за все мені хотілося привертати до себе увагу. Коли Ронні наблизився, малий, який виконував за поганого хлопчика всю брудну роботу, чкурнув у кам’яну арку між парком і проспектом Барнума, розмахуючи над головою окулярами. Ронні кинувся за ним, і я побіг навздогін. Дорогою я відкрив спортивну сумку, і, щойно в моїй руці опинився пістолет, я її кинув і припустив за дітьми.

— Стій на місці! — гукнув я Ронні, пробігаючи повз нього. — Ані кроку далі!

Він послухався мене, і слава Богу. Якби з ним щось сталося, то я би не став чекати уколу, містере Бредлі, я б себе вбив.

Коли я дістався арки, то побачив поганого хлопчика, який чатував на тротуарі. Він зовсім не змінився. Малий віддав йому окуляри Ронні, а поганий хлопчик простягнув купюру. Коли він мене помітив, то вперше за весь час припинив гиденько шкіритися своїми дивними калиновими губами. Бо він не так усе задумав. Він задумав спочатку розправитися з Ронні, а потім — зі мною. Ронні мав вибігти за поганим хлопчиком на дорогу й потрапити під колеса вантажівки чи автобуса. А потім мав прийти я. Щоби це все побачити.

Морквяна маківка вибіг на проспект Барнума. Ви знаєте, яка вулиця за парком, принаймні маєте знати, бо обвинувачення тричі показувало відео на судовому засіданні. По три смуги в кожному напрямку: дві для руху вперед, одна для повороту, а посередині — бетонний роздільник. Поганий хлопчик добіг до роздільника, озирнувся, і я побачив на його обличчі не просто подив. То був справжній переляк. Уперше відтоді, як Карла полетіла сторчака із церковних східців, я відчув себе щасливим.

Він подивився на мене лише раз, а потім стрибнув на інший бік дороги, навіть не глянувши на машини. Тоді я теж вибіг на проїжджу смугу. Я розумів, що можу потрапити під колеса, але мені було байдуже. Принаймні, це був би справжній нещасний випадок, жодних педалей, які заїло невідомо яким чином. Можете вважати мою поведінку суїцидальною, але все було не так. Я просто не міг дозволити йому втекти. Може, наступного разу він би з’явився років за двадцять, а тоді я вже став би стариганом.

Не знаю, як близько від мене проїжджали машини, але я встиг почути не один гудок і виск гальм. Якийсь автомобіль увернувся, щоб не збити поганого хлопчика, і заїхав у бік вантажівки з фургоном. Хтось вилаяв мене божевільним покидьком. Інший вигукнув:

— Що це, в біса, він робить?

Але то був лиш фоновий шум. Уся моя увага була зосереджена на поганому хлопчику — не зводь очей зі своєї цілі, чи не так?

Він біг щодуху, але який би демон не ховався всередині нього, його зовнішня оболонка мала дві коротенькі ніжки й жирну дупу, тож шансів у нього не було. Він тільки міг сподіватися, що мене зіб’є машина, але не так сталося, як гадалося.

Він дістався тротуару й перечепився через брівку. Якась жінка, кремезна пані з вибіленим волоссям, закричала:

— У цього чоловіка пістолет! — То була місіс Джейн Гурлі. Вона свідчила в суді.

Хлопчик спробував підвестися.