Розділ «Поганий хлопчик»

Усмішка Галласа перетворилася на широченний вишкір:

— Головне — вірити в це, містере Бредлі. Головне — вірити.

Він повернувся й помахав Макґреґору, який заховав навушники й підвівся зі стільця.

— Закінчили?

— Так, — підтвердив Галлас. Поки Макґреґор відмикав замок на ланцюзі, він знову поглянув на адвоката. Його вишкір, який Бредлі бачив на його обличчі вперше й востаннє, зник, наче його ніколи не було.

— Ви прийдете? Коли настане час?

— Я прийду, — пообіцяв Бредлі.

8

І він прийшов за шість днів, коли об 11:52 в кімнаті для спостерігачів піднялися штори, а за ними з’явилася камера для страт з білими кахлями й Y-подібним столом. Два інші допущені відвідувачі також були присутні. Перший — отець Патрик із храму Святого Андрія. Бредлі сидів біля нього на останньому ряду. Окружний прокурор примостився перед самим вікном, склавши руки на грудях і не зводячи очей із камери по інший бік скла.

Команда катів (Бредлі сам вигадав цей гротескний вираз) уже була на місці. Вона складалася з шести осіб: директор тюрми Тумі, Макґреґор і двоє інших наглядачів, а також парочка медичних працівників у білих халатах. Головний учасник вистави лежав на столі, його випростані руки були перев’язані еластичними ременями, але щойно піднялися штори, увагу Бредлі одразу привернув директор, який мав недоречно вишуканий вигляд у синій сорочці з відкритим коміром, яка краще би пасувала до партії в гольф.

Талію Джорджа Галласа оперезував пасок, а через плече були перекинуті ще три ремені. Складалося враження, що його збиралися запустити в космос, а не вколоти летальну ін’єкцію. На його прохання священика не запросили, але коли Джордж побачив Бредлі й отця Патрика, то підняв руку на знак привітання, наскільки це дозволили паски на його зап’ястку.

Патрик помахав у відповідь, а потім обернувся до Бредлі. Його обличчя було біле як крейда.

— Ви колись відвідували такі заходи?

Бредлі похитав головою. У роті пересохло, і він боявся, що голос може зірватися.

— Я теж. Гадаю, я переживу. А він… — отець Патрик прочистив горло. — Він гарно ставився до хлопців. Вони його любили. Повірити не можу, що… навіть зараз не можу повірити…

Бредлі також не міг. Але вірив. Бо мусив.

Окружний прокурор озирнувся й спохмура подивився на них, наче Мойсей на грішників.

— Стуліть свої роти, панове.

Галлас оглянув кімнату, в якій він мав провести свої останні хвилини. Він виглядав спантеличеним, наче не розумів, хто він і що з ним відбувається. Макґреґор поклав долоню йому на груди, немов намагався заспокоїти Джорджа. Було 11:58.

Один із білих халатів (парентеральний спеціаліст, як припустив Бредлі) перев’язав руку Галласа довгою гумовою стрічкою, а потім увів голку й закріпив її пластиром. Голка приєднувалася до трубки для ін’єкцій. Трубка тягнулася до панелі на стіні, де над трьома важелями горіли три червоні лампочки. Другий білий халат підійшов до панелі й склав руки на животі. Тепер єдиним рухомим тілом у кімнаті смерті був Джордж Галлас, який швидко кліпав очима.