Розділ «Вісімдесят перша миля»

Так само міцно тримаючи Блейкі, вона не переставала задкувати — в бік автостради, туди, де вряди-годи зі швидкістю сімдесят і вісімдесят миль на годину шугали машини.

Ніщо не є таким пронизливим, як дитячий крик; це один із найефективніших природних механізмів виживання. Сон Піта Сіммонса вже стоншився не більш як до дрімоти, тож, коли Рейчел закричала на пані 911, він це почув і врешті прокинувся цілком.

Він сів, скривився, приклав долоню собі до голови. Голова боліла, і він зрозумів, якого роду цей біль: він страждає на ПОХМІЛЛЯ. Язик на смак вовняний, а в шлунку риготно, не «ось-ось я виригаю», але все одно риготно.

«Дякувати Богу, я не випив більше», — подумав він і звівся на рівні. Він підійшов до одного з затягнутих сіткою вікон подивитися, хто це там так волав. Побачене йому не сподобалося. Декілька з тих помаранчевих барил, що загороджували проїзд до відпочинкової зони, лежали перекинуті, а ще там стояли машини. Й немало їх.

Потім він помітив пару дітей — маленьку дівчинку в рожевих штанцях і маленького хлопчика, на якому були шорти і майка. Він устиг побачити їх лише мигцем, проте достатньо, аби зрозуміти, що вони задкують — так, наче щось їх налякало, — а потім вони зникли за чимсь, що Піту скидалося схожим на трейлер для коней.

Щось тут негарне. Трапилася аварія чи щось таке, хоча ніщо там не виглядало як аварія. Перший імпульс у нього був — забиратися звідси якомога швидше, поки його не вплутали в те невідь-що, що тут трапилося. Він підхопив свою сідельну сумку і вирушив до кухні й вантажної платформи поза нею. Та потім зупинився. Там, надворі, були діти. Маленькі діти. Занадто маленькі, щоб перебувати близько до такої швидкісної дороги, як I-95, і він же не побачив там жодного дорослого.

«Мусять бути дорослі, хіба ти не бачив тих машин?»

Так, легковики він бачив, і пікап, на причепі в якого той трейлер, але нікого дорослого.

«Я мушу вийти туди. Навіть якщо вскочу в якусь халепу, я мушу все зробити, щоб тих до всирачки наляканих дітей не розмазало по трасі».

Піт поспішив до передніх дверей «Бургер Кінга», знайшов їх замкненими і закинув собі питання, гідне манер Нормі Теріо: «Агов, недоноску, у твоєї матері були хоч якісь діти, що вижили?»

Піт розвернувся й кинувся до вантажної платформи. Від бігу в голові заболіло ще дужче, але він на це не зважав. Поклавши сідельну сумку на край бетонної платформи, Піт повис і відпустив руки. Приземлився він по-дурному, забив собі куприк, але й на це також не звернув уваги. Підвівся, кинув тоскний погляд у бік гаю. Він міг би просто зникнути. Зробивши так, позбавив би себе, ох, стількох печалей, що чекають попереду. Страшенно спокуслива ідея. Тут зовсім не так, як у кіно, де добрі хлопці завжди приймають правильне рішення, не думаючи. Якщо хтось унюхає горілку в його віддиху…

— Господи, — прошепотів він. — Ох, ти ж, Ісусе-стрибучий-у-рисових-пластівцях-Христосе[51].

Навіщо він узагалі сюди приходив? Розкажіть йому про тих до всирачки переляканих дітей!

Міцно тримаючи Блейкі за руку, Рейчел довела його аж до самого кінця проїзду. Щойно вони там опинилися, повз них зі швидкістю сімдесят п’ять миль на годину промчав сідловий тягач з двома причепами. Вітром їм відкинуло назад волосся, сколихнуло одяг і мало не перекинуло Блейкі.

— Рейчі, мені страшно! Нам заборонено виходити на дорогу!

«Скажи мені щось, чого я не знаю», — подумала Рейчел.

Удома їм забороняли заходити далі кінця під’їзної алеї, а там, по їхній Вітряній вулиці у Фелматі, машини проїжджали лише зрідка. Дорожній рух на цій автомагістралі був далеким від постійного, але легковики, які тут все-таки проїжджали, мчали супершвидко. Крім того, де їм іти? Вони б змогли йти по розділовій смузі, але це буде страшно ризиковано. І тут не було бічних доріг, самі тільки ліси. Вони могли б піти назад, до ресторану, але тоді їм доведеться проходити повз ту погану машину. Повз них промайнув якийсь червоний спортивний автомобіль, парубок за кермом заревів невгавучим сигналом ВАААААААА так, що їй схотілося затулити собі вуха.

Її не переставав тягнути Блейк, і вона дозволила себе тягнути. По один бік проїзду стирчали стовпчики дорожньої загороди. Блейкі сів на товстий трос, що висів між ними, і затулив собі очі пухкими долоньками.

Рейчі сіла поряд із ним. Жодних ідей у неї не було.

5. Джиммі Голдінг («Корона Вікторія» 2011)[52]