Розділ «Вісімдесят перша миля»

Проте раніше, ніж вона змогла артикулювати цю думку, губи її пропали.

Тільки Рейчел бачила, як затріснувся універсал із головою її батька всередині, немов Венерина мухоловка на комашці[47], але обоє дітей побачили, як їхню матір втягує крізь брудні двері, неначе вони просто якась завіса. Вони побачили, як спав один із її мокасинів, перед ними зблиснули рожеві нігті на її ногах, а потім вона щезла. За мить ця біла машина втратила свою форму, стиснувшись наче кулак. Крізь відчинене матір’ю вікно вони почули хрумкання.

— Що ’оно? — заридав Блейкі. Очі його струменіли слізьми, а нижня губа пінилася шмарклями. — Що ’оно, Рейчі, що ’оно, що ’оно?

«Їхні кістки», — подумала Рейчел. Вона мала тільки шість рочків, і її не брали в кіно на фільми категорії «PG-13», не дозволяли дивитися їх і по телевізору (не кажучи вже про категорію «R», її матір казала, що ці можна окреслити одним словом: «Паскудство» [48]), але вона розуміла, що то ламаються батьківські кості.

Ця машина ніяка не машина. Це якийсь монстр.

— Де мамуня з татом? — запитав Блейкі, обернувши свої великі очі — які стали тепер ще більшими через сльози — до неї. — Де мамуня з татом, Рейчі?

«Він говорить так, ніби йому знову два роки», — подумала Рейчел і, мабуть, уперше у своєму житті відчула до свого маленького братика дещо інше, ніж роздратування (чи правдиву ненависть, коли він особливо бісив її своєю поведінкою). Вона не думала, що це нове почуття є любов’ю. Вона подумала, що це є чимось навіть більшим. Її мама не мала можливості сказати в кінці бодай чогось, але якби їй вистачило часу, Рейчел знала, що вона сказала б: «Подбай про Блейкі».

Він борсався у своєму крісельці. Він умів розчіплювати шлейки, але зараз у нападі паніки зовсім забув.

Рейчел розстібнула свій ремінь безпеки, зісковзнула з дитячого сидіння і спробувала зробити це за нього. Одна з його розмаханих рук зустрілася з її щокою, зацідивши дзвінкого ляпаса. За нормальних обставин це відгукнулося б йому жорстким стусаном у плече (а Рейчел перебуванням у її кімнаті, де вона сиділа б, утупившись очима в стіну, і закипала від безтямної люті), але зараз вона тільки вхопила і притримала його руку.

— Припини! Дай мені тобі допомогти! Я зможу витягти тебе, але не тоді, коли ти таке виробляєш!

Він припинив борсатися, але не перестав плакати.

— Де тато? Де мамуня? Я хочу до мамуні!

«Я теж хочу, сраченя», — подумала Рейчел і розчепила шлейки дитячого крісла.

— Зараз ми виліземо і підемо…

Куди? Куди вони підуть? Побіжать до того ресторану? Він закритий, саме тому тут стояли оті помаранчеві барила. Саме тому перед автозаправною станцією поряд із ним нема тепер бензоколонок, а на порожній парковці пробивається лабузиння.

— Ми підемо звідси геть, — закінчила вона.

Вона вилізла з машини й обійшла її до боку Блейка. Відчинила його двері, але він тільки дивився на неї, очі бриніли слізьми.

— Я не можу вилізти, Рейчі. Я впаду.

«Не будь таким малям-боягузком», — мало не промовила вона, але втрималася. Не на часі це було зараз. Він уже достатньо заморочений.

— Зісковзуй. Я тебе впіймаю.