Розділ «Вона нездужає»

— Люба, я вдома, — гукаю. — Ти прокинулася? Краще почуваєшся?

Гадаю, зранку, коли біг на роботу, я забув зачинити двері спальні, бо Леді щойно вислизнула звідти. Вона облизує свою пащу. Кидає на мене винуватий погляд, а потім іде перевальцем до вітальні, підібгавши хвоста. Вона не озирається.

— Люба? Ел?

Заходжу до спальні. Її майже не видно, лишень молочаєвий пушок її волосся та обриси тіла під ковдрою. Ковдра трохи зібгана, а отже, вона піднімалася — лише випити кави, а потім лягла назад. Це трапилося минулої п’ятниці. Я тоді повернувся з роботи, а вона не дихала. Відтоді вона багато спить.

Обходжу ліжко з її боку і бачу, що рука Еллен звисає вниз. Від неї зосталося не багато — лише кістки та клапті плоті. Витріщаюся на це і думаю, що на цю ситуацію можна поглянути з двох точок зору. З одного боку, мені, мабуть, варто вдатися до евтаназії мого собаки — собаки Еллен, якщо точніше, бо Леді завжди любила Еллен більше. Та з іншого — можна сказати, що Леді просто хвилювалася за господиню і намагалася розбудити її. Ну ж бо, Еллі, я хочу в парк. Ну ж бо, Еллі, пограймося з моїми іграшками.

Ховаю «змарнілу» руку під простирадло. Так вона не замерзне. Відганяю кількох мух. Не пригадую, щоб раніше в нашій квартирі бували мухи. Мабуть, вони почули сморід дохлого щура, про якого розповідав Карло.

— Пам’ятаєш Біллі Едерлі? — питаю. — Я підкинув йому ідею, що робити з тією сраною рекламою «ПОTENЦІЇ», і, гадаю, він зможе добре розвинути її.

Жодного звуку від Еллен.

— Ти не можеш бути мертвою, — кажу я. — Це неприпустимо.

Жодного звуку від Еллен.

— Хочеш кави? — Зиркаю на годинник. — Що-небудь попоїсти? У нас є курячий суп. Щоправда, лише з пакетиків, але він усе одно смачний, коли гарячий. — Смачний, коли гарячий, — яке провальне могло би бути рекламне гасло. — Що ти кажеш, Ел?

Вона нічого не відповіла.

— Гаразд, — говорю. — Усе гаразд. Пам’ятаєш, як ми поїхали з тобою на Багами, люба? Коли ми займались підводним плаванням, а ти розплакалася? А коли я запитав чому, ти відповіла: «Бо це так прекрасно».

А тепер я став тим, хто плаче.

— Ти впевнена, що не хочеш піднятися і пройтися трішки? Я відчиню вікна, щоб побільшало свіжого повітря.

Жодного звуку від Еллен.

Зітхаю. Гладжу пушок її волосся.

— Гаразд, — кажу. — Чому б тобі не поспати ще кілька годин? А я посиджу тут, біля тебе.

Саме це я і роблю.

Для Джо Гілла