Розділ «Вона нездужає»

— Якби я таки померла, то ти б, припускаю, відправив моє тіло назад у Нью-Йорк, а сам втюхався б у якусь Багаму-маму.

— Я все одно взяв би тебе з собою.

— Що?

— Бо я б не прийняв цього. У жодному разі.

— За кілька днів тобі довелося б. Я вся засмерділася б.

Вона посміхалась. Вона гадала, що то все ще гра, бо вона ще по-справжньому не збагнула, про що говорив їй лікар того дня. Вона, як то кажуть, не брала це близько до серця. І вона не знала, як виглядала, коли сонце світило на її білі, мов сніг, щоки, на розмазану туш та відвислу щелепу. Але я бачив і прийняв це близько до серця. Вона була моїм серцем, і я оберігав те, що було в ньому. Ніхто не забере це в мене.

— Ні, — сказав я. — Я б зберіг тебе живою.

— Справді? Як? Некромантія?

— Відмовляючись здаватися і використовуючи найціннішу рису спеца з реклами.

— А це у нас, містере Фаспрін?…

— Уява. Тепер ми можемо поговорити про щось приємніше?

Дзвінок, на який я чекав, пролунав близько третьої тридцять. Це був не Карло. Телефонував Берк Остроу, комендант нашого будинку. Він хотів знати, коли я прийду додому, оскільки щур, який так усім смердів, був не у квартирі 5-С, а в сусідній, тобто нашій квартирі. Остроу сказав, що дезінсектори повинні піти о четвертій, щоб устигнути на інший об’єкт, але це не має значення. Має значення те, що ж там не так, і, до речі, Карло каже, що вже з тиждень ніхто не бачив вашої дружини. Тільки вас і собаку.

Я розповідаю про відсутність у мене нюху та бронхіт Еллен. У її теперішньому стані, говорю я, вона не знатиме, що штори горять, аж доки не спрацює пожежна сигналізація. Я упевнений, що Леді відчуває сморід, продовжую я, але, можливо, для собаки здохлий щур пахне як «Шанель № 5».

— Я все розумію, містере Франкліне, але мені все одно треба потрапити всередину та побачити, що там відбувається. Дезінсекторів доведеться викликати знову. Швидше за все ви влетите на гроші, бо рахунок буде великим. Я можу зайти зі своїм ключем, але мені було б зручніше, якби…

— Так, мені теж було б зручніше. Не кажучи вже про мою дружину.

— Я спробував зателефонувати їй, але вона не відповідає, — тепер я чую в його голосі підозру. Я йому вже все пояснив, хлопці з реклами знаються на цьому, але ефект переконання діє лише шістдесят секунд або близько того. Ось чому ви повсякчас чуєте ті самі гасла та рекламу. Одна крапля змінить тебе; збережи час, збережи гроші. Пепсі — для тих, хто думає по-молодіжному; я це люблю, сніданок для чемпіонів. Це як забивати цвях, забивати цвях прямо в серце.

— Вона, ймовірно, поставила телефон на беззвучний режим. До того ж ліки, які їй виписали, змушують її дуже міцно спати.

— О котрій ви будете вдома, містере Франкліне? Я залишатимусь тут до сьомої, потім буде тільки Альфредо, — зневажлива нотка в його голосі натякала, що мені краще мати справу з міським самашедшим.

«Ніколи, — думаю я. — Я ніколи не буду вдома». Насправді я по факту ніколи й не був там. Еллен та я так захопилися Багамами, що переїхали на «Кейбл Біч», і я пішов на роботу в маленьку фірму в Нассау. Я рекламую зроблені під замовлення круїзні кораблі («Мандрувати — ось наше покликання!»), розпродажі стереосистем («Почуйте не тільки те, що ми кращі, а й що ми дешевші!») та відкриття супермаркетів («Заощадь під пальмами!»). А весь цей нью-йоркський безлад — лише свідомий сон, із якого я можу вийти будь-якої миті.

— Містере Франкліне? Ви тут?