Розділ «Вона нездужає»

В очікуванні кави наливаю собі журавлинного соку. Є ще апельсиновий сік, мій звичний ранковий напій, але зараз мені його не хочеться. Мабуть, через надмірну схожість з напоєм зі сну. Я п’ю каву у вітальні, дивлячись Сі-Ен-Ен без звуку, просто читаю рухомий рядок — більше ж насправді нічого не треба. Вимикаю телевізор і снідаю пластівцями «Ол-Брен». За чверть восьма. Вирішую, що, як під час нашої з Леді прогулянки погода буде гарною, я не викликатиму таксі, а піду на роботу пішки.

Так, день чудовий; весна перетікає в літо, і все навколо сяє. Карло, швейцар, стоїть під дашком і розмовляє по мобільному. «Так, — каже він. — Так, я додзвонився до неї. Вона дає добро, поки я тут, жодних проблем. Вона нікому не вірить, і я її не звинувачую. У неї там безліч гарних дрібничок. Ви коли прийдете? О третій? А ви раніше звільнитися не можете?» Він махає мені вдягненою в білу рукавицю рукою, поки я веду Леді за ріг будинку.

Ми з Леді виконуємо все з точністю науковців. Вона щодня робить свої справи майже на тому самому місці, а я швидко управляюсь із пакетом для какашок. Зворотною дорогою Карло нахиляється, щоб погладити її. Вона вигинає спину, аби бути ще чарівнішою, але Карло нічим її не пригощає. Він знає, що вона на дієті. Чи припускає це.

— Я нарешті зв’язався з місіс Варшавскі, — розповідає мені Карло. Місіс Варшавскі живе в квартирі 5-С, але тільки формально. Вона поїхала пару місяців тому. — Вона була у Відні.

— У Відні, он як, — кажу я.

— Вона сказала, щоб я запрошував щуроловів. Вона так злякалася, коли я їй розповів. Ви єдиний на четвертому, п’ятому та шостому поверхах, хто не скаржився. Решта ж… — присвиснувши він затряс головою.

— Я виріс у фабричному містечку Коннектикуту. Це доволі сильно пошкодило мій нюх. Я відчуваю запах кави та парфум Еллі, коли вона сильно напахтиться, але це все.

— За таких обставин це можна вважати благословенням. Як там місіс Франклін? Усе ще нездужає?

— Ще кілька днів вона не зможе вийти на роботу, але їй, чорт забирай, уже краще. По правді, вона мене трохи налякала.

— Мене також. Вона якось вийшла. У дощ. Природно…

— Така моя Еллі, — говорю я. — Ніщо її не спинить. Якщо вона впевнена, що їй треба кудись піти, вона піде.

— …І я собі думаю: це таки покійницький кашель, — Карло піднімає вдягнену в білу рукавицю руку, демонструючи жест «стоп». — Не те, щоб справді так думав…

— Зрозумів, — сказав я. — Він радше був схожий на лікарняний кашель. Я врешті вмовив її показатися лікарю, і тепер… вона на шляху до одужання.

— Добре. Дуже добре, — промимрив Карло, а тоді повертає розмову в те русло, яке його справді цікавить. — Місіс Варшавскі була просто шокована, коли я їй розповів про це. Я їй сказав, що ми, напевно, просто знайдемо зіпсовану їжу в холодильнику, але я знаю, що все набагато гірше. Так само знають це ті, хто відчуває цей запах, — насупившись, він ледь кивнув. — Вони там знайдуть мертвого щура, пом’яніть моє слово. Їжа смердить, але не так. Так смердять тільки мертві істоти. Це щур, можливо кілька щурів. Вона, певне, розклала отруту й не хоче в цьому зізнаватися. — Він ще раз нахилився, щоб погладити Леді. — Ти відчуваєш цей запах, так, дівчинко? Закладаюся, відчуваєш.

Безліч фіолетових нотаток розкидано навколо кавоварки. Я хапаю фіолетовий блокнот, звідки вони всі беруться, і пишу ще одну.

Еллен: Леді вигуляна. Кава готова. Якщо ти почуватимешся достатньо добре, щоб сходити до парку, погуляй! Але тільки не далеко. Головне, зараз, коли те вже майже одужала, не перепрацьовуй. Карло каже, що унюхав дохлого щура. Гадаю, його унюхали всі сусіди квартири 5-С. На щастя для нас, у тебе нежить, а я «позбавлений нюху інвалід». Ха-ха! Якщо почуєш людей у коридорі, це щуролови. З ними буде Карло, тож не хвилюйся. Я піду на роботу пішки. Треба трохи поміркувати над цими диво-ліками для чоловіків. Хотів би я щоб вони порадилися з нами, перш ніж називати так свій продукт. Пам’ятай, НЕ ПЕРЕПРАЦЬОВУЙ. Кохаю тебе, кохаю тебе.

Нижче я пишу дюжину «Х», просто, щоб підкреслити думку, і підписуюсь сердечком. Потім я кладу папірець до решти навколо кавоварки. Перш ніж піти, я наливаю води в миску для Леді.

До роботи кварталів двадцять, і я не думаю про диво-ліки для чоловіків. Я думаю про щуроловів, які прийдуть о третій. Або раніше, якщо зможуть.

Видіння, певно, порушили мій цикл сну, і я ледь не хроплю під час ранкової зустрічі в конференц-залі. Але я швидко отямлююсь, коли Піт Вендел показує макет плакатів для нової кампанії «Петров. Унікальна». Я вже їх бачив на його офісному комп’ютері, коли він «грався» з ними минулого тижня. А тепер погляну на них іще раз. Тепер я знаю, звідки прийшов, як мінімум, один елемент мого сну.

— «Горілка “Петров”. Унікальна», — каже Ора Маклін. Її чарівні груди по-театральному здіймаються й опускаються. — Якщо це приклад нового російського капіталізму, то він мертвонароджений.