Розділ «Вона нездужає»

Голосніше за всіх сміються хлопці, які хотіли б побачити, як довге біляве волосся Ори розсипається по подушці біля них.

— Без образ, Піте. Гасло ти придумав класне.

— Проїхали, — грайливо посміхається Піт. — Робимо те, що можемо.

На плакаті зображена пара з піднятими вгору склянками. Вони стояли на балконі, поки сонце заходило над заповненою розкішними, дорогими яхтами гаванню. Напис нижче: «ЗАХІД СОНЦЯ. ЧУДОВИЙ ЧАС ДЛЯ ГОРІЛЧАНОГО СВІТАНКУ».

Сперечаємося щодо того, де має бути пляшка «Петров». Праворуч? Ліворуч? У центрі? Знизу? Френк Бернштейн відзначає, що, коли додати рецепт, це збільшить розмір сторінки, особливо в мережевій верстці та таких журналах, як «ПЛЕЙБОЙ» та «ЕСКВАЙР». Я відключаюся, думаючи про напій, який стоїть на столику переді мною в моєму сні, аж доки не розумію, що Джордж Слеттері кличе мене. Я можу відповісти на запитання, і це добре. Не варто просити Джорджа розжовувати те саме двічі.

— Насправді я на боці Піта, — кажу я. — Клієнт обрав назву. Я лише роблю те, що можу.

Лунає кілька доброзичливих смішків. Тут багацько жартували щодо нового препарата «Воннелл Фармасьютекл».

— До понеділка, я вам вже дещо покажу, — звертаюся я до них. Не дивлюся на Джорджа, але він розуміє, що я маю на увазі. — До середини наступного тижня, щоб бути точним. Я хочу дати Біллі шанс показати, на що він здатен.

Ми цього Біллі Едерлі зовсім недавно найняли, і для початку його зробили моїм помічником. Хлопець ще не отримував запрошень на ранкові зустрічі, але він мені подобався. Усім в «Ендрюз-Слеттері» він до вподоби. Він тямущий, енергійний і вже за два роки, закладаюся, почне голитися.

Джордж думає.

— Я сподівався побачити угоду сьогодні. Хоча б приблизний план.

Тиша. Усі вивчають власні нігті. Джорджеві слова дуже нагадують публічну догану, і я, можливо, на неї заслужив. Це не найкращий мій тиждень, і перекладати все на плечі дитини не дуже гарно з мого боку. Почуття від цього теж не найкращі.

— Гаразд, — каже наостанок Джордж, і відчувається, як кімнатою прокочується хвиля полегшення. Це схоже на легкий прохолодний подих вітру: ось він є, а ось уже зник. Такого сонячного п’ятничного ранку ніхто не хоче бути свідком прочуханки в кабінеті для нарад, а я не хочу її отримувати. У моїй голові крутиться надто багато всього.

Гадаю, Джордж смердить, як щур.

— Як там Еллен? — питає він.

— Уже краще, — відповідаю я. — Дякую, що запитав.

Відбувається ще кілька презентацій. Потім усе закінчується. Слава Богу.

Коли за двадцять хвилин до мене в кабінет заходить Біллі, я вже майже куняю. Поправка: я куняю. Рвучко сідаю рівно, сподіваючись, що хлопчик подумає, ніби заскочив мене зануреного в глибокі роздуми. Імовірно, він настільки схвильований, що все одно нічого не помітив. У руках тримає плакатний аркуш. Припускаю, він би почувався як риба у воді, вішаючи на стіни якоїсь провінційної старшої школи велике оголошення про нічні танцюльки в п’ятницю.

— Як минула зустріч? — питає він.

— Усе було гаразд.