Розділ «Герман Вук досі живий»

повертається літо. Мені знов сімнадцять,

стою, в долонях стискаючи квіти.

Він відкладає аркуш. Вона дивиться на нього з легкою посмішкою, що ховає хвилювання. Він киває.

— Гарно, люба, — каже. — Дуже гарно. Тепер ти.

Полін розгортає його вузький нотатник, знаходить те, що, певно, було його останнім віршем, і прогортає чотири-п’ять чернеток. Вона знає, як він працює, тож гортає написані нерозбірливим курсивом сторінки, аж доки не натрапляє на викарбувані охайними друкованими літерами рядки. Показує йому вірш. Філ киває, а потім повертає голову до шосе. Це все дуже мило, та їм скоро доведеться їхати. Вони ж не хочуть спізнитися.

Він бачить, як наближається червоний фургон. Він їде швидко.

Вона починає.

V. Бренда бачить ріг достатку, з якого висипаються гнилі плоди

«Так, — думає вона. — По суті, так воно і є. День подяки для дурнів».

Фредді стане солдатом і воюватиме в чужих країнах, як Томмі, брат Джесмін. Сини Джессі, Едді та Труз, вчинять так само. Куплять собі великі атовіки, коли (і якщо) повернуться додому; звісно, за умови що через двадцять років паливо все ще буде доступним. А дівчатка? Вони зустрічатимуться з хлопцями. Втрачатимуть цноту, доки по телевізору показуватимуть вікторини. Віритимуть хлопцям, які казатимуть їм, що вчасно витягнуть. Народять дітей, смажитимуть м’ясо на сковорідках і потовстіють, як і вони з Джес. Покурюватимуть траву і їстимуть багато морозива — того, дешевого, з «Волмарта». Крім, правда, Роуз Еллен. З Роуз щось не так. Навіть у восьмому класі по її підборіддю стікатиме слина, як тепер. Семеро дітей народять сімнадцятьох, ті сімнадцять — всіх сімдесятьох, а ті сімдесят — понад двісті. Вона вже бачила цей обшарпаний натовп, що гордо крокує в майбутнє: хтось вбраний у джинси, які закривають лише половину дупи, тому видно білизну, хтось — у футболки в стилі хеві-метал, хтось — у вкритій плямами від соусу формі офіціантки, хтось — у вузьких штанах «Кеймарт» з маленькою биркою «Зроблено в Парагваї», пришитою до швів їх широкий задніх частин. Вона вже бачила гори іграшок «Фішер-Прайс» — спершу вони володітимуть ними, а потім продадуть на дворовому ярмарку (на тому, де вони самі колись їх купили). Вони купуватимуть продукти, які бачать по телевізору, залізуть в борги перед банками по кредитних картках, як вона сама робила це… І робитиме знову, адже «Обери 3» — абсолютно випадкова удача, і вона знала про це. Насправді, навіть гірше, ніж випадкова удача: приманка. Життя — це ржавий колісний ковпак, що валяється в придорожній канаві, й життя триває. І вона ніколи більше не матиме відчуття, ніби сидить за кермом реактивного літака. Краще не буває. Ні для кого немає рятувальних човнів і ніхто не знімав її життя на камеру. Це реальність, а не реаліті-шоу.

«Шрек» закінчився, і всі діти поснули, навіть Едді. Роуз Еллен знову поклала голівку йому на плече. Вона хропе, як старушенція. У неї на руках червоні смуги, бо часом дівчинка без упину дряпає себе.

Джесмін закручує кришку на пляшці й кидає «Елленз» назад на дитяче крісельце біля ніг. Каже низьким голосом:

— Коли мені було п’ять, я вірила в єдинорогів.

— Я також, — каже Бренда. — Цікаво, наскільки швидко може їхати ця штука?

Джесмін дивиться на дорогу. Вони промчали повз синій знак з написом «ЗОНА ВІДПОЧИНКУ 1 МИЛЯ». Шлях у північному напрямку порожній. Обидві дорожні смуги — їхні.

— А давай з’ясуємо, — каже Джес.

Цифри на спідометрі змінюються з 80 до 85. Потім до 87. І все ж між педаллю акселератора та підлогою лишалося ще трохи вільного місця. Усі діти спали.

Наближається «Зона відпочинку». На паркові Бренда побачила тільки одну машину. Вона має гарний вигляд — «лінкольн» чи «кадилак». «Мені б також хотілося таку, — подумала Бренда. — Та в мене надто мало грошей, але надто багато дітей — вони всі не влізуть туди».

Вона відвернулася від дороги. Поглянула на свою стару шкільну подруга, яка закінчила тим, що переїхала в сусіднє місто. А Джес глянула на неї. Фургон, що летів на швидкості під сто миль на годину, починає заносити.

Джес легенько кивнула і підняла Ді, заколисуючи біля своїх великих грудей. Дівчинка досі тримала в роті заспокійливого пальця.