Розділ «Герман Вук досі живий»

— Фредді, припини дражнити сестру та поклади це на місце!

А тоді, Боже ж ти мій, їхні сварки будять дитину. Або ж Фрідом наклала в підгузки та прокинулася сама. Фрідом постійно накладає в підгузки. Бренді здається, що срати — це головне покликання Фрі. Уся в батька.

— Я вважаю… — каже Джесмін, розтягуючи вважаю на чотири склади. Може, навіть на п’ять.

— Ну ж бо, дівчинко! Автомобільне турне! Врубайся вже! Сядемо на автобус до Джетпорта та орендуємо фургон. Лише триста миль. За якихось чотири години ми вже будемо там. Те дівчисько сказало, що діти можуть дивитися в машині DVD. «Русалоньку» та інші гарні штуки.

— Може, мені й вдасться витягнути з мами трохи державних грошей, перш ніж вони всі закінчаться, — замислено каже Джесмін. Її брат загинув минулого року в Афганістані. Нарвався на СВП[152]. Її батьки отримали за це вісімнадцять тисяч. Мама пообіцяла дати їй трохи, однак робила це, коли старий був далеко від телефону. Звісно, гроші могли вже закінчитися. Ймовірно, так воно і є. Містер Трахаю-П’ятнадцятирічних купив собі «рисову ракету»[153] фірми «ЯМАХА», але що людина в його віці робитиме з такою штукенцією, Джесмін навіть не уявляла. А ще вона знала, що такі речі, як державні гроші, — то лише міраж. Це те, про що вони обидві знали. Щоразу, коли ти бачиш щось красиве, хтось вмикає дощ. Красиві речі завжди блякнуть.

— Ну ж бо, — повторює Бренда. Вона просто закохалася в ідею завантажити до фургона дітей та свою найкращу (свою єдину) подругу ще зі старшої школи, яка врешті-решт оселилася через місто від неї. Вони вдвох, семеро дітей між ними, купа бридких чоловіків у дзеркалі заднього огляду, але й нагоди трохи розважитися вони не пропустять.

Вона чує глухий стук. Фредді починає кричати. Ґлорі[154] вдарила його в око фігуркою.

— Ґлорі, ану припини, бо я в тебе це заберу! — кричить Бренда.

— Він не хотів віддавати мою «Суперкрихітку» [155]! — горлає у відповідь Ґлорі й починає плакати. Тепер усі вони плачуть — Фредді, Ґлорі та Фрідом[156], — і на мить абсолютна сірість заповзає у свідомість Бренди. Останнім часом вона бачила багато цієї сірості. Ось вони в трикімнатній квартирі триповерхового будинку, взагалі без чоловіка (Тім, останній у її житті, чухнув із півроку тому), живуть переважно на локшині, пепсі та тому дешевому морозиві, що продають у «Волмарті»; без кондиціонера; без кабельного телебачення; вона працювала в магазині «Квік-Флеш», але компанія збанкрутувала, магазин став частиною мережі «Он зе Ран», і менеджер найняв якогось Тако Пако виконувати її роботу, бо Тако Пако може працювати дванадцять-чотирнадцять годин на день. Тако Пако носить на голові бандану та маленькі бридкі вуса над верхньою губою, а ще він ніколи не завагітніє. Робота Тако Пако — робити дівчат вагітними. Вони западають на його вуса, а потім — бац! — смужка на тесті з аптеки стає синьою, і ось з’являється іще один хахаль, у комплект до попередніх.

У Бренди є особистий досвід-іще-не-одного-хахаля. Вона розповідає людям, що знає, хто батько Фредді, але насправді це не так: у неї було кілька п’яних нічок, коли вони всі гарно виглядали… та й по правді, як вона має шукати роботу? У неї діти. Що вона має робити? Залишити Фредді глядіти Ґлорі та потягти Фрідом на кляту співбесіду? Авжеж, це спрацює. Та й хіба їй щось світить, окрім як дівчини на касі для автомобілістів у «Маку» або «Бургер Кінгу»? В Портленді є кілька стрип-клубів, але такі жирухи, як вона, не отримують там роботи, а інші місця збанкрутували.

Вона нагадує собі, що виграла в лотерею. Вона нагадує собі, що сьогодні вночі вони можуть опинитися вдвох у кімнаті з кондиціонером у «Ред Руфі», навіть утрьох! Чому б ні? Усе іде на краще!

— Бренні? — голос подруги переповнений сумнівами, як ніколи. — Ти це серйозно?

— Ага, — підтверджує вона. — Ну ж бо, я наполягаю. Чікса з «Гертца» каже, що фургон червоний. — Вона понижує свій голос і додає: — Твій щасливий колір.

— Ти оплатила борги по кредитці онлайн? Як тобі це вдалося? — Минулого місяця Фредді та Ґлорі побилися і скинули ноутбук Бренди з ліжка. Він упав на підлогу та зламався.

— Я використала бібліотечний комп, — мовила вона так, як тоді, коли росла в Марс Гіллі: блібблітечний. — Я мала трохи зачекати, перш ніж всістися за нього, але це було того варте. Він безкоштовний. То що скажеш?

— Мабуть, ми могли б узяти пляшечку «Алленса», — говорить подруга. Джесмін любить пити це кавове бренді «Алленс», коли може його дістати. По правді, Джесмін любить абсолютно все, коли може це дістати.

— Звісно, — каже Бренда. — І пляшку «Оранж Драйвера» для мене. Але я не хочу пити за кермом, Джес. Мені треба зберегти права. Це все, що в мене залишилося.

— Як гадаєш, зможеш отримати від своїх предків хоч якісь гроші?

Бренда каже собі, що як тільки сімейство побачить дітей — тих можна підкупити (або залякати), щоб вони гарно поводилися, — то зможе.

— Тільки ні слова про лотерею, — застерігає вона.