Розділ «Герман Вук досі живий»

— Ну ти й нахаба! — кричить вона та віддає йому газету.

Вони їдять. Читають поділені між собою сторінки. Якоїсь миті вона дивиться на нього крізь виделку з порцією картопляного салату, та каже:

— Я досі кохаю тебе, старий ти шельмо.

Філ посміхається. Вітер куйовдить його волосся, наче розпорошує пух молочаю. Блищить, просвічуючись крізь ріденькі пасма, череп. Він уже не юнак, який, пустившись берега, поїхав з Брукліну, широкоплечий, наче моряк (і такий же лихослівний), але Полін досі бачить у ньому тінь того чоловіка, сповненого гніву, відчаю та веселощів.

— Я також кохаю тебе, Полі, — відповідає він.

— Ми двійко старих бовдурів, — вона заходиться сміхом. Колись вона займалася сексом із королем та зіркою кіно майже в той самий час, поки грамофон грав «Меггі Мей»[157] і Род Стюарт[158] співав французькою. Тепер жінка, яку «Нью-Йорк Таймз» називала найвеличнішою американською поетесою сьогодення, мешкає в будинку без ліфта, десь у Квінсі. — Читаємо вірші в глушині за смішні гонорари та обідаємо під відкритим небом у зонах відпочинку».

— Ми не старі, — заперечує він, — ми юні, ma bиbи.

— Що, заради всіх святих, ти верзеш?

— Ти тільки глянь на це, — каже він і простягає Полін першу сторінку рубрики «Мистецтво». Вона бере її та бачить фотографію. Сухий, як жердь, чоловік посміхається з-під крис солом’яного капелюха.

Старигань Вук публікує дещо з нових штук

Автор: Мотоко Річ

Більшість письменників, коли їм виповнюється дев’яносто чотири роки, якщо їм вдається дотягнути до цієї дати, давно вже на пенсії. Але тільки не Герман Вук, автор таких відомих романів, як «Заколот на «Кейні»[159] (1951) та «Марджорі Монінгстар»[160] (1955). Багато з тих, хто може пам’ятати телевізійні міні-серіали за його всеосяжними романами про Другу світову війну, «Вітри війни» (1971) та «Війна та пам’ять» (1978), зараз самі наближаються до пенсійних виплат. А Вук почав отримувати свою пенсію ще 1980 року.

Тим не менш Вук ще не все сказав. Він уже опублікував несподіваний, але успішний роман «Діра в Техасі» за рік до свого дев’яностого дня народження, а тепер готується до друку збірка есеїв під назвою «Мова, якою говорить Бог». Це його останнє слово?

«Я не готовий говорити на цю тему, — каже, посміхаючись Вук. — Ідеї не зникають просто тому, що ти старий. Тіло слабне, слова — ніколи».

Коли письменника спитали про його…

Продовження на с. 19

Глянувши на старе зморшкувате обличчя під хвацько вдягненим капелюхом, Полін раптово відчула непрохану сльозу.

— Тіло слабне, слова — ніколи, — повторює вона. — Це так чарівно.

— Ти читала його? — питає Філ.

— «Марджорі Монінгстар» у роки юності. Набридливий гімн цнотливості, та я, наперекір самій собі, була вражена. А ти?