Розділ «Герман Вук досі живий»

— Без питань, — відповідає Джесмін. — Я хоч і народилася посеред ночі, але ж не посеред минулої ночі.

Вони регочуть з цього старого, але гарного дотепу.

— То що думаєш?

— Мені треба забрати Едді та Роуз Еллен зі школи…

— Велике, блядь, діло, — лається Бренда. — То що думаєш, дівчинко?

Після тривалої паузи по той бік лінії Джесмін каже:

— Автомобільне турне!

— Автомобільне турне! — горлає Бренда у відповідь.

Потім вони скандують це, коли троє дітей волають у Санфордській квартирі Бренди та принаймні одна (а може, й дві) дитини волають у квартирі Джесмін, що в Північному Бревіку. Дві товсті жінки, на яких ніхто не хоче дивитися на вулиці; жінки, яких жоден кадр не хоче пікапити в барах, хіба що вже пізно, на душі п’яно, а поблизу немає нікого краще. Про що думають чоловіки, коли напиваються? Бренда та Джесмін знають відповідь: «Товсті стегна краще, ніж ніякі». Особливо коли бар скоро закриється. Вони разом ходили до школи в Марс Гіллі, а тепер живуть на півдні штату та допомагають одна одній, коли мають таку можливість. Вони товсті жінки, яких ніхто не хоче бачити, між ними цілий виплодок дітей, а вони скандують: «Автомобільне турне! Автомобільне турне!», наче двійко тупих чірлідерок.

Вересневого ранку, коли о 8:30 уже стає спекотно, усе й трапляється. Ніколи не буває інакше.

IІ. Тож ці двоє старих поетів, які колись були коханцями в Парижі, влаштовують пікнік біля туалетів

Зараз Філу Генрайду сімдесят вісім, а Полін Енслін — сімдесят п’ять. Вони обоє худі як палки. Обоє носять окуляри. Їхнє волосся, біле та тонке, майорить на вітрі. Вони зупинилися в зоні відпочинку на І-95 поблизу Фаєрфілда, що на двадцять миль північніше Огасти. Зона відпочинку з вагонки, а прилеглі туалети — з цегли. На вигляд непогані туалети. Хтось міг би сказати, що вони витвір мистецтва. Жодного запаху. Філ, який мешкає в Мейні та добре знає це місце, ніколи б не запропонував відпочивати тут улітку. Коли потік машин на сполученні між штатами збільшується через туристів з інших штатів, дорожнє управління встановлює цілу шеренгу біотуалетів, і ця приємна зелена галявинка починає смердіти, наче пекло на Святвечір. Але зараз біотуалети десь на складі й із зоною відпочинку все гаразд.

Полін кладе картату скатертину на вкритий чиїмись ініціалами стіл для пікніка, який стояв в тіні старого дуба. Жінка притискає її плетеним кошиком для пікніка. Вона дістає з кошика сандвічі, картопляний салат, скибки дині та два шматочки торта з кокосовим заварним кремом. Ще у неї є велика скляна пляшка червоного чаю. Кубики льоду весело дзеленчать усередині.

— Якби ми були в Парижі, то пили б вино, — каже Філ.

— Якби ми були в Парижі, то не змушені були б їхати шістдесят миль по автомагістралі, — відповідає вона. — Чай холодний та свіжий. Доведеться задовольнятися тим, що маємо.

— Я ж ні до чого не чіпляюся. — Він кладе свою набухлу від артриту руку на її (теж набухлу, але трохи менше). — Це справжній бенкет, люба.

Вони посміхаються одне одному в зношені лиця. Хоч Філ був одружений тричі (та розкидав по собі, наче конфеті, п’ятьох дітей), а Полін була заміжня двічі (жодної дитини, але коханців обох статей із дюжину), між ними все ще щось є. Набагато більше, ніж іскра. Філ одночасно і здивований, і не здивований. У його віці — старий, але до могили ще далеко, — ти береш те, що можеш, і радієш з цього. Вони прямують на фестиваль поезії в кампусі Університету штату Мейн в Ороно, і, хоч оплата їхньої присутності не велика, вона цілком адекватна. Відколи в нього з’явився рахунок для службових витрат, Філ чванився цим і орендував кадилак у «Гертці» в Портлендському аеропорту, де він зустрічав літак Полін. Поетеса поглумилася з цього, мовляв, вона завжди знала, що він пластмасовий хіпі. Однак сказала вона це з ніжністю. Так, він не був хіпі, але був істинним іконоборцем, справді належав до таких, і вона знала про це. Так само, як він знав, що її остеопорозним кісткам сподобається поїздка.

А зараз пікнік. Цього вечора їх пригостять вечерею, але та їжа буде теплим, укритим соусом місивом невідомо чого, що подадуть у кафетерії однієї зі студентських їдалень. Полін називає це прісною їжею. Їжа приїжджих поетів завше прісна, до того ж на неї все одно доведеться чекати аж до восьмої. Чекати з якимось дешевим жовтувато-білим вином, яке, ймовірно, було створено, щоб пиляти нутрощі таких же алкоголіків із неповним робочим днем, як вони самі. Цей обід набагато приємніший, а холодний чай — дуже смачний. Філ навіть трохи потурає власним фантазіям, у яких він, тримаючи Полін за руку, веде її у високу траву за туалетами, як у тій старій пісні Вана Морісона, і…

Але ж ні. Старі поети, лібідо яких тепер постійно застрягає на першій передачі, не повинні навіть думати про таке курйозне місце для любовних утіх. Особливо поети з таким тривалим, багатим і різноманітним досвідом, які знають тепер, що кожен раз швидше за все буде величезним розчаруванням і що кожен раз може стати останнім. «Окрім того, — думає Філ, — у мене вже було два серцеві напади. А хто знає, що було з нею?»

Полін думає: «Тільки не після сандвічів, картопляного салату та ще й пирога на додачу. Але, можливо, вночі. Цілком можливо». Вона всміхається йому та дістає з кошика останню річ. Це «Нью-Йорк Таймз», яку вона купила в тому ж магазині, де і решту речей для пікніка, включно з картатою скатертиною та пляшкою холодного чаю. Наче в старі часи, вони кидають монетку, хто першим читатиме рубрику «Мистецтво та Відпочинок». У старі часи Філ, який виграв Національну книжкову премію за «Палаючих слонів», завжди обирав орла та вигравав набагато частіше, ніж мав би. Цього разу він обирає решку… і знову виграє.