Розділ «Ур»

Проблемою стали книжки. А ще те, що якось він розпсихувався й назвав її сукою неграмотною. Доти він ніколи в житті не обзивав жінки таким словом, але вона спровокувала його на несподіваний вибух гніву; він навіть не підозрював, що здатний на таке. Хай він був посереднім викладачем, як і казав Дон Олман, і роман, який він носив у собі, так і залишиться в ньому (як зуб мудрості, що так і не прорізався, та принаймні позбавив мук гниття, інфекції та дорогої, не кажучи вже про те що болючої, стоматологічної операції), але він обожнював книжки. Книжки були його ахіллесовою п’ятою.

Вона прийшла, вся роздраконена (і це було звично), однак також до глибини душі засмучена, — але він цього не помітив, бо ніколи раніше її в такому стані не бачив. А ще він якраз перечитував «Порятунок» Джеймса Дікі, знову розкошуючи від того, як гарно Дікі опанував свою поетичну чутливість, принаймні той єдиний раз, і переніс її в прозовий наратив; він саме дістався до завершальних абзаців, де безталанні каноїсти намагаються приховати те, що вони зробили, й те, що заподіяли їм. Він гадки не мав, що Еллен щойно мусила викинути Шону Дісон із команди копняком під зад, і про те, що вони сварилися й верещали одна на одну в спортзалі на очах у всієї команди — а також хлоп’ячої баскетбольної команди, яка очікувала на свою чергу, щоб відпрацьовувати свої посередні рухи. Він не відав, що Шона Дісон пішла надвір і з усієї люті шарахнула великою каменюкою по лобовому склу «вольво» Еллен, і за цей учинок її, напевно, усунуть від занять. Він зеленого поняття не мав про те, що Еллен тепер винуватила себе, затято винуватила, бо «з них двох вона мала бути дорослою».

Він почув ці слова — «я мала бути дорослою», — вп’яте чи вшосте сказав «угу», і цей раз для Еллен Сілверман виявився зайвим. Вона висмикнула «Порятунок» із рук Веслі, пожбурила його через усю кімнату й промовила слова, які переслідуватимуть його протягом наступних самотніх місяців:

«Чому ти не можеш читати з екрана, як усі ми?»

— Що, так і сказала? — запитав Дон Олман, і ця ремарка вивела Веслі з трансоподібного стану. Він усвідомив, що тільки-но виклав усю історію своєму сусіду по кабінету. Не хотів, але розповів. Вороття тепер немає.

— Так. А я відповів: «То було перше видання, його подарував мені батько, сука ти неграмотна».

Дону Олману відібрало мову. Усе, на що він був здатний, — мовчки витріщатися.

— Вона пішла, — нещасним голосом промовив Веслі. — Відтоді я її не бачив і не говорив з нею.

— Навіть не зателефонував, щоб вибачення попросити?

Веслі намагався, але весь час потрапляв на автовідповідач. Він роздумував, чи не піти до неї додому, в будинок, який вона винаймала на території коледжу, але побоявся, що вона штрикне виделкою йому в обличчя… або в іншу анатомічну частину. До того ж він не вважав, що все сталося виключно з його вини. Вона йому навіть шансу не дала. Крім того… вона реально була неграмотна чи принаймні досить близько від цього. Зізналася йому якось у ліжку, що єдина книжка, яку вона прочитала задля власної втіхи, відколи приїхала в Мур, називалася «Система «чіткої дюжини»: як досягати успіху в усьому, що робиш», і написала її Пет Саміт, тренерка жіночої баскетбольної команди «Теннессі Леді Волз». Вона дивилася телевізор (спортивні передачі здебільшого), а коли хотіла детальніше розібратися в якійсь новині, то лізла на сайт «Звіт про тягомотину». Чим-чим, а комп’ютерною неграмотністю вона точно не страждала. Вона раділа, що в Коледжі Мура є мережа Wi-Fi (радше чудова, ніж посередня), і нікуди не ходила без свого ноутбука в сумці через плече. На передній панелі була фотографія Таміки Кетчінгз[125] із обличчям, заюшеним кров’ю з розбитої брови, та легендарним висловом «Я ГРАЮ ЯК ДІВЧИНА».

Кілька хвилин Дон Олман сидів мовчки, тарабанячи пальцями по вузьких грудях. За вікном вітер ганяв двором Муру осіннє листя. Потім Дон сказав:

— Те, що Еллен пішла, якось пов’язане з цим? — І він кивнув на нового електронного друга Веслі. — Пов’язане, так? Ти вирішив читати з екрана, як і всі ми. Для… чого? Щоб її повернути?

— Ні, — відповів Веслі, бо не хотів казати правду: він сам до кінця всього не розумів, але в певному сенсі він купив оцю штуку, щоб їй помститися. Чи поглузувати з неї. Абощо. — Зовсім ні. Просто експериментую з новітніми технологіями.

— Ну звісно, — сказав Дон Олман. — А я тоді Роберт Фрост, зупинився, блін, на узліссі сніжного вечора[126].

Машина Веслі стояла на майданчику А, проте дві милі до своєї квартири він вирішив пройти пішки, як це часто робив, коли мав потребу й бажання подумати. Він повільно побрів по Мур-авеню, проминаючи спершу будинки братств, потім будинки з квартирами, де з кожного вікна гриміли рок і реп, потім бари й ресторанчики швидкого харчування, що підтримують життєдіяльність кожного маленького коледжу в Америці. Була там також і книгарня, що спеціалізувалася на продажі вживаних книжок і торішніх бестселерів зі знижкою п’ятдесят відсотків. Вигляд у неї був запорошений, занехаяний; вона часто стояла порожня.

Бо люди сидять удома, читають з екрана, припускав Веслі.

Пожовкле листя крутилося на вітрі під ногами. Об коліно стукнувся портфель. Усередині лежали його тексти, книжка, яку він читав задля втіхи («2666» Роберто Боланьйо), і записник у гарнющій палітурці під мармур — подарунок від Еллен з нагоди дня народження.

— Це тобі, щоб записував ідеї для книжок, — сказала тоді вона.

То було в липні, коли в них іще все було супер-пупер і вони практично весь кампус мали у своєму розпорядженні. У порожній книжці було понад двісті сторінок, але тільки перша була маркована його рівною базграниною великими літерами.

Угорі (друкованими літерами) було написано: «ІДЕЇ ДЛЯ РОМАНУ!»