Розділ «Ур»

Дон глянув на Веслі.

— Я теж не хочу цього бачити, — сказав він, — але якщо не дізнаюся, то вночі не засну.

— Добре, — мовив Веслі, а сам подумав (і вже не вперше), що істинна погибель для людського духу — не лють, а допитливість. — Але доведеться тобі дивитися самому. У мене руки надто сильно тремтять.

Дон заповнив поля для 19 листопада 1962 року. «Кіндл» побажав йому приємного читання, але він не зміг ним насолоджуватись. І ніхто не зміг. Заголовки були разючі й велетенські:

КІЛЬКІСТЬ ЖЕРТВ У НЬЮ-ЙОРКУ ЗРОСЛА ДО 6 МІЛЬЙОНІВ

РАДІАЦІЯ СПУСТОШИЛА МАНГЕТТЕН

РОСІЮ СТЕРТО З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ

ВТРАТИ В ЄВРОПІ ТА АЗІЇ «НЕЗЛІЧЕННІ»

КИТАЙ ЗАПУСКАЄ 40 МБР[139]

— Вимкни, — слабким голосом, наче його нудило, проказав Роббі. — Це як у тій пісні — «я більше не хочу це бачити».

— Хлопці, будьте ж оптимістами, — втрутився Дон. — Схоже на те, що в більшості Урів ми уникли смерті. Включно з нашим Уром. — Але його голос зрадницьки тремтів.

— Роббі правий, — сказав Веслі. Він побачив, що останнє число «Нью-Йорк Таймс» в Урі 4 121 989 складається всього з трьох сторінок і в кожній статті була смерть. — Вимкни. Я вже шкодую, що взагалі цей чортів «Кіндл» до рук узяв.

— Тепер уже запізно, — сказав Роббі. І як же він був правий.

Вони разом спустилися сходами й стали на хіднику перед будинком Веслі. Мейн-стрит була практично порожня. Вітер стогнав під дахами будівель і шурхотів на тротуарах пізньоосіннім листям. Трійця п’яних студентів наспотички брела до гуртожитку, виспівуючи щось віддалено схоже на «Райське місто»[140].

— Я не можу тобі вказувати, що робити… це ж твій ґаджет… але якби він був мій, я б його здихався, — порадив Дон. — Він тебе засмокче.

Веслі подумав, чи не сказати йому, що його вже засмоктало, але вирішив промовчати.

— Ми поговоримо про це завтра.

— Нє-а, — сказав Дон. — Я везу дружину й дітей у Френкфорт на дивовижні триденні вихідні у тестя й тещі. Замість мене заняття проведе Сюзі Монтанеро. Та й після сьогоднішнього нашого «семінару» я залюбки кудись змиюся. Роббі, підкинути тебе кудись?

— Дякую, але не треба. Я знімаю квартиру з двома хлопцями, це за два квартали звідси. Над «У Сюзен і Нен».

— Хіба там не гамірно? — спитав Веслі. «У Сюзен і Нен» — так називалося місцеве кафе, що відчинялося о шостій ранку і працювало щодня.