Розділ «Потойбіччя»

Доки Білл слухав цю проповідь, у ньому наростала тривога.

— Я не пам’ятатиму нічого? Нічого?

— Не зовсім нічого, — відповідає Гарріс. — Певно, ви звернули увагу на фотографії в холі.

— Пікнік компанії.

— Так. Кожен мій клієнт бачить там фотографії року свого народження і впізнає серед незнайомців кілька облич. Коли ви проживатимете своє життя знову, містере Андерс, — припустімо, ви приймете таке рішення, — то, побачивши їх, переживете дежа-вю, начебто ви з ними вже зустрічалися. І це, звісно, буде правдою. Часом з’являтиметься ефемерне відчуття — майже певність, — що у вашому житті, та й в усьому людському бутті загалом, є… є щось, скажімо, глибше, ніж ви гадали раніше. Та це швидко мине.

— Але якщо все буде так само, без жодного шансу на покращення, то чому ж ми тут?

Гарріс стиснув долоню в кулак і вдарив ним по трубі пневмопошти, що нависала прямісінько над кошиком для брудної білизни. Труба захиталася.

— КЛІЄНТ ХОЧЕ ЗНАТИ, ЧОМУ МИ ТУТ! ХОЧЕ ЗНАТИ, ДО ЧОГО ЦЕ ВСЕ!

Білл зачекав. Нічого не трапилося. Гарріс поклав руки на стіл.

— Коли Йов теж захотів дізнатися це, містере Андерсе, Господь запитав у Йова, чи був той присутнім, коли він — Бог — створював світ. Гадаю, вам не дуже допомогла ця відповідь. Тож вважаймо питання закритим. Як ви хочете вчинити? Обирайте двері.

Білл подумав про рак. Про біль від раку. Знову пройти через це… хіба що він не пам’ятатиме, що вже проходив через таке. У цьому суть. Припустімо, що Айзек Гарріс каже правду.

— Жодних спогадів? Жодних змін? Ви впевнені? Звідки вам знати?

— Тому що це завжди та сама розмова, містере Андерсоне. Щоразу, з кожним з вас.

— Я Ендрюс! — заволав Білл, дивуючи їх обох. А потім, уже тихішим голосом, додав: — А якщо я спробую, по-справжньому спробую, то певен, що мені вдасться втримати в пам’яті хоча б щось. Хай навіть це буде лише випадок із мізинцем Майка. І, можливо, навіть однієї зміни буде достатньо, щоб… Я не знаю…

Повести Еннмарі в кіно замість тієї грьобаної вечірки, як щодо цього?

— За народними повір’ями, — каже Гарріс, — кожна душа перед народженням знає всі таємниці буття, смерті й цілого Всесвіту. Але потім, перед самою появою на світ, до неї схиляється ангел і, приклавши пальця до вуст немовляти, шепоче: «Тссс». — Гарріс торкнувся губного жолобка. — Згідно з легендою, це знак, залишений янголом. Такий є в кожної людини.

— Ви коли-небудь бачили янгола, містере Гаррісе?

— Ні, та одного разу я бачив верблюда. У зоопарку в Бронксі. Обирайте двері.

Приймаючи рішення, Білл пригадав історію, яку читав у середній школі — «Суджена або тигр»[119]. Рішення, яке мав прийняти він сам, зовсім не таке складне.

«Я мушу запам’ятати хоча б щось, — говорить він сам собі, відчиняючи двері, які повертали його до життя. — Хоча б щось».