Розділ «Потойбіччя»

— Скільки жінок загинуло?

— Сто сорок шість[116], — відповідає Гарріс. — І я жалкую за кожною з них, містере Андерсоне.

Білл не завдає собі клопоту підправляти неправильно вимовлене ім’я. Двадцять хвилин тому він помирав у ліжку, а тепер зачаровано слухає стару історію, яку ніколи раніше не чув. Принаймні, він її не пригадує.

— Невдовзі після того, як ми з Максом спустилися пожежними сходами, жінки масово кинулися на них. Бісова конструкція не витримала такої ваги. Вона зламалася, і дві дюжини працівниць упали на бруківку з висоти сотні футів. Усі вони померли. Ще сорок вискочило з вікон дев’ятого та десятого поверхів. Дехто лишився у вогні. Усі вони також померли. Пожежники приїхали з рятувальними сітками, та жінки прорвали їх і все одно розбилися. Вони лускали на тротуарі, наче міхури з кров’ю. Жахливе видовище, містере Андерсоне, жахливе. Інші стрибали в ліфтові шахти, але більшість… просто… згоріли.

— Як одинадцяте вересня, тільки жертв менше.

— Ви завжди так кажете.

— І тепер ви тут.

— Таки-так. Часом мені стає цікаво, скільки ще чоловіків сидять у таких ось офісах. І жінок. Не сумніваюся, жінки також тут є. Я завжди виступав за прогрес, тож не бачу жодних перешкод, які б завадили жінкам посідати нижчі керівні посади, і то бездоганно. Усі ми відповідаємо на ті самі запитання, наново відправляємо тих самих подорожніх. Ви можете подумати, що тягар зменшується, коли хто-небудь із вас надумає вийти у двері праворуч, а не в ось ті, — він указав ліворуч, — але ні. Ні. З труби вивалюється свіженький тубус — зууп, — і замість старого придурка я отримую нового. Іноді двох. — Він нахиляється вперед і з притиском каже: — Це гівняна робота, містере Андерсоне!

— Я Ендрюс, — відповідає Білл. — І слухай, мені справді прикро, що ти почуваєшся саме так, але Господи, візьми на себе хоч якусь відповідальність за свої вчинки, чоловіче! Сто сорок шість жінок! А ти замкнув двері.

Гарріс гепнув кулаком об стіл.

— Та вони ж нас обкрадали як стій-дивись! — Він бере до рук папку і трусить нею перед Біллом. — І це ще ти говориш! Ха! Чиє б нявчало, а твоє б мовчало! «Ґолдман Сакс»! Шахрайство з цінними паперами! Прибутків — на мільярди, а податків — на мільйони. Усього-на-всього на мільйони! Вам не спадає на думку словосполучення «мильна бульбашка на ринку нерухомості»? Довірою скількох клієнтів ви зловживали? Скільки людей втратили заощадження, які збирали все життя, через вашу жадібність та недалекоглядність?

Білл розуміє, про що говорить Гарріс, але всі ці махінації (ну… більша частина з них) відбувалися на значно вищих рівнях. І так само, як і інші, він був шокований, коли ситуація вийшла з-під контролю. Він поривався сказати, що все ж таки між зубожінням і спаленням заживо є велика різниця, але навіщо сипати сіль на рану? Крім того, це звучало б надто самовдоволено.

— Облишмо це, — каже він. — Якщо у вас є необхідна для мене інформація, чому б вам нею не поділитися. Введіть мене в курс справи, і я вам більше не мозолитиму очі.

— Це не я курив тоді, — промовляє Гарріс низьким, задумливим голосом. — Це не я кинув сірника.

— Містере Гаррісе? — Білл відчуває, як стіни навколо нього стискаються. «Якби мені довелося сидіти тут довіку, я б застрелився», — подумав він. От тільки якщо містер Гарріс каже правду, то йому б не захотілося цього робити, як і не хотілося б ходити в туалет.

— Добре, гаразд, — Гарріс плямкнув губами з легкою зневагою. — А справа ось у чому. Вийдете через ліві двері — і переживете своє життя знову. Від А до Я. Від початку й до кінця. Оберете праві — і згаснете. Пуф. Наче свічка на вітрі.

Спершу Білл нічого не відповів на це. Утратив дар мовлення та не вірив власним вухам. Це звучить надто добре, щоб бути правдою. Спершу в його свідомості виник брат Майк і той нещасний випадок, що трапився, коли Майку було вісім. Потім — та дурна крадіжка в магазині, коли Біллу було сімнадцять. Дрібні пустощі, які могли покласти край його планам на коледж, якби батько не втрутився і не поговорив із потрібною людиною. А потім — той випадок з Еннмарі в будинку студентського братства… який досі переслідує його уривками, навіть через стільки років. І, звісно, найголовніше…

Гарріс посміхався, та не було в тій посмішці нічого доброго:

— Я знаю, про що ви думаєте, бо вже чув це від вас. Про те, як ви з братом дітьми гралися в «злови ліхтариком»[117], і ви, грюкнувши дверима спальні, аби він не вийшов, випадково відбили йому кінчик мізинця. Про безглузду крадіжку годинника в магазині та те, як ваш батько скористався потрібними зв’язками, аби звільнити вас…

— Так і є, не заперечиш. Він звільнив мене від усіх, крім себе. А сам же ніколи не давав мені забути про той випадок.