Розділ «Потойбіччя»

— Маєте дружину та трьох дітей? Двоє синів та донька?

— Правильно.

— Даруйте, але я спілкуюся з сотнями подорожніх, важко запам’ятати всіх. Я постійно збираюся упорядкувати всі ці папки, та це насправді робота секретарки, а оскільки вони жодного разу не направили до мене…

— Хто такі вони ?

— Навіть не уявляю. Вся комунікація здійснюється через трубу. — Чоловік плескає по ній. Труба хитається і через секунду заспокоюється. — Працює на стисненому повітрі. Найсучасніше обладнання.

Білл піднімає папки з крісла та дивиться на людину за столом, брови здійняті в німому запитанні.

— Поставте їх на підлогу та й по всьому. Поки що я роблю саме так. Одного дня я справді все тут упорядкую. Якщо тут існують дні. Мабуть, що існують, так само як і ночі, але хто може бути в цьому певним? Ви, мабуть, помітили, що тут немає вікон. Годинників, до речі, теж.

Білл сідає.

— Чому ви кличете мене подорожнім, якщо це не реінкарнація?

Гарріс відкидається в кріслі, сплітаючи руки за головою. Він дивиться на пневматичну трубу, що, можливо, й справді була певний час найсучаснішим обладнанням. Скажімо так, десь у 1911 році. Проте Біллі припускає, що таку штуку використовували і в 1956 році.

Гарріс трясе головою і крехче, хоч і не від зачарування.

— Якби ви тільки знали, як із вами, хлопці, буває важко. Згідно з даними, це вже ваш п’ятнадцятий візит сюди.

— Я в житті своєму ніколи тут не був, — відповідає Білл, а потім обмірковує сказане. — Хіба що це не моє життя, так? Це моє потойбічне життя.

— Насправді, моє. Ви подорожній, а не я. Ви та інші дурбелики, які сновигають туди-сюди. Ви оберете двері й підете. Я залишусь. Тут немає вбиральні, бо мені більше не треба випорожнюватися. Тут немає ліжка, бо мені більше не треба спати. Усе що я роблю, це сиджу тут і точу ляси з вами, мандрівними телепнями. Ви приходите, ставите ті самі запитання, а я даю ті самі відповіді. Ось таке моє потойбічне життя. Захопливо звучить?

Білл, який у процесі своїх досліджень зіткнувся з усіма теологічними тонкощами, припускає, що мав рацію, ще коли був в коридорі.

— Ви говорите про чистилище?

— О, безсумнівно. Єдине питання, яким я переймаюся, це: «Скільки ще я тут пробуду?» Хотів би я сказати, що збожеволію тут, та я дуже сумніваюся, що зможу це зробити, так само як і поспати чи посрати. Знаю, що моє ім’я для вас нічого не означає, але ми це вже раніше обговорювали — не щоразу, коли ви приходили, але часто. — Чоловік махає рукою так сильно, що рахунки, пришпилені до стіни, починають тріпотіти. — Це і є чи був — не впевнений, як буде правильно, — мій земний кабінет.

— У 1911-му?

— Саме так. Білле, я б спитав у вас, чи знаєте ви, що таке «вікторіанська блюза», та мені відомо, що ні, тому я просто скажу, що це жіночий одяг. На початку століття ми з моїм компаньйоном, Максом Бланком, були власниками підприємства, яке називалося «Тріангл Шортвейст Факторі». Вигідний бізнес, але жінки, які працювали на нас, були постійним шилом у сраці. Вічно шастали покурити і, що ще гірше, крали речі, які вони могли покласти в сумочки або сховати під спідницями. Тож ми тримали їх під замком протягом усієї зміни та обшукували, перш ніж вони йшли геть. Одним словом, якось те кляте місце зайнялося. Ми з Максом втекли, спустившись з даху. А от більшості жінок так не пощастило. Хоча, будьмо чесними, винними були всі. Паління на фабриці було verboten, та більшість з них усе одно палили. І пожежа почалася саме через недопалок. Так сказав начальник пожежної служби. Нас із Максом було засуджено за ненавмисне вбивство і виправдано.

Білл пригадує вогнегасник у коридорі та напис над ним: «Краще пізно, ніж ніколи». Він думає: «Вас визнали винним на апеляційному слуханні, містере Гаррісе. Інакше вас би тут не було».