Розділ «Частина II. Страшна битва»

Надворі під копитами коней порипував сніг. Через переїзд на Воллес-стрит пробігали поїзди з крижаними бородами.

Джулія пішла коридором до квартири, де мешкали містер Джон Кроув і його дружина. Джулія товаришувала з місіс Кроув, і тепер вона допомогла їм прикрасити ялинку — це мав бути сюрприз для Пьорл. Джулія говорила про все, що вони з дочкою робитимуть наступного дня, розповіла місіс Кроув, що скоро поїде до Дейвенпорта (штат Айова) на весілля старшої сестри, «старої діви», за словами місіс Кроув, яка всім на диво зібралася заміж за залізничника. Джулія чекала на залізничний квиток, який збирався прислати їй наречений сестри як запрошення.

Від друзів Джулія вийшла пізно ввечері в чудовому настрої, пізніше згадувала місіс Кроув: «Ніщо в її словах не викликало в нас думок про те, що вона збиралася тієї ночі кудись піти».

Голмс весело привітав Джулію з Різдвом і пригорнув, потім повів її за руку в кімнату на другому поверсі, підготовлену до операції. На столі лежало біле простирадло. Валізи з хірургічними інструментами стояли відкриті й блищали, на полірованій сталі «сонечком» були розкладені інші. Страшні речі: пилка для кісток, ретрактор, трокар, трепан. Звичайно, йому не було потрібно аж стільки знарядь, і були вони розкладені так, що Джулія не могла їх не побачити й не відчути нудоту від їхнього яскравого, жадібного блиску.

Він надягнув білий фартух і закотив рукави. Можливо, він мав на голові свій котелок. Рук він не помив, маску не вдягнув. Він не мав такої потреби.

Вона схопила його за руку. Боляче не буде, запевнив він її. Вона прокинеться такою самою здоровою, як і була, тільки без отієї перешкоди всередині. Він витяг корок із темної пляшки з якоюсь рідиною і одразу відчув носом її сріблясті випари. Налив хлороформу на шматинку. Вона ще міцніше схопила його за руку, що видалося йому особливо збудливим. Він притис тканину з хлороформом до її носа й рота. Вона заморгала й закотила очі. Потім сталося невідворотне — м’язи рефлекторно запрацювали, немов у сні, де людина біжить. Вона випустила його руку й розчепірила пальці. Її ступні затремтіли, немовби відбиваючи на барабані швидкий ритм. Голмс відчув особливе хвилювання і піднесення. Вона намагалася відштовхнути його руку, але він був готовий до цієї раптової м’язової напруги, яка завжди передувала ступору, і сильніше притис тканину з хлороформом до її обличчя. Вона стала бити його по руках. Поступово сили залишили її, руки почали робити повільні округлі рухи, ніжні й чуттєві, дикий барабанний ритм угамувався. Тепер — балет, пасторальний епілог.

Однією рукою тримаючи тканину, він між пальцями налив на неї ще рідини, насолоджуючись холодком хлороформу на шкірі. Одне з її зап’ясть безсило звісилося зі столу, потім і друге. Її повіки затремтіли, потім очі заплющилися. Голмс не вважав Джулію настільки розумною, щоб вдати кóму, але все одно тримав її міцно. За кілька хвилин він простягнув руку й відчув, як її пульс затихає, сходить на нитку — немов звук потяга, що віддаляється.

Він зняв фартух, повернув рукави на місце. Від хлороформу та власного збудження в нього паморочилося в голові. Відчуття, як завжди, було приємне і трохи млосне, як після довго сидіння коло гарячої печі. Він заткнув пляшечку з хлороформом, знайшов свіжу шматину й пішов до кімнати Пьорл.

Усе тривало зовсім недовго — зім’яти тканину, полити хлороформом… Потім, у коридорі, він глянув на годинник і відзначив, що Різдво вже настало.

Цей день для Голмса нічого не означав. У його дитинстві різдвяний ранок був огорнутий задушливим надміром благочестя, молитвами, тишею — не весь будинок немовби накидали товсту вовняну ковдру.

Зранку подружжя Кроув чекали на Джулію з Пьорл, радісно передчуваючи радість в очах дівчинки, коли вона побачить цю чудову ялинку й подарунки під нею. У квартирі було тепло, пахло глицею і цинамоном. Минула година. Чоловік із дружиною почекали, скільки могли, але о десятій пішли на потяг до центру Чикаго — вони планували навідати друзів. Вони не стали замикати двері й залишили веселу вітальну записку.

Подружжя Кроув повернулося об одинадцятій вечора. Усе залишалося так, як було, — жодної ознаки того, що Джулія з дитиною до них заходили. Наступного ранку вони постукали до Джулії, але ніхто не відповів. Вони питали людей із сусідніх квартир і будинків, чи не бачив хтось Джулію чи Пьорл, але ніхто їх не бачив.

Коли повернувся Голмс, місіс Кроув спитала, чи не знає він, де може бути Джулія. Він пояснив, що вони з дочкою поїхали до Дейвенпорта раніше, ніж збиралися.

Більше місіс Кроув про Джулію не чула. І вона, і сусіди вважали цю історію дуже дивною. Усі дійшли висновку, що востаннє Джулію і Пьорл бачили на Святвечір.

Це було не зовсім так. Джулію потім ще бачили інші люди — але тоді вже ніхто, навіть дейвенпорстькі родичі, не впізнав би її.

Одразу після Різдва Голмс покликав до себе одного зі спільників, Чарльза Чеппелла. Голмс дізнався, що Чеппелл — препаратор, тобто знає мистецтво розбирати людське тіло, відділяючи м’які тканини від кісток, і збирати повний скелет, який потім може стояти в лабораторії чи в кабінеті лікаря. Він здобув усі потрібні навички, коли займався препаруванням трупів для студентів-медиків в окружній лікарні Кука.

Навчаючись медицини, Голмс безпосередньо бачив, як непросто добути тіло для наукових студій — чи то свіжий труп, чи скелет. Серйозних, систематичних медичних досліджень ставало дедалі більше, і для вчених людське тіло було явищем на зразок полярної шапки Землі — тим, що слід вивчати й пізнавати. У кабінетах лікарів висіли скелети, виконуючи роль наочних енциклопедій. Попит перевищував пропозицію, і в медиків встановився звичай тихо та ввічливо приймати будь-який труп, який їм пропонують. Убивство як спосіб добути такий об’єкт їх би не порадувало, але водночас вони не турбувалися з’ясуванням, звідки він узявся. Грабунок могил став промислом, хоча й не дуже поширеним, таким, який вимагав виняткової витримки. У періоди гострого дефіциту лікарі навіть самі допомагали викопувати свіжих небіжчиків.

Для Голмса було очевидно, що навіть нині, у 1890-х роках, попит на такий товар залишається високим. У чиказьких газетах розповідалися страхіття про те, як медики грабують цвинтарі. Коли такому набігу на кладовище в Нью- Елбені (штат Індіана) було перешкоджено 24 лютого 1890 року, доктор В. Г. Вотен, голова Медичного коледжу штату Кентуккі, розповів репортеру «Tribune»: «Ці панове працювали не на наш коледж і не на себе особисто, а на медичні навчальні заклади Луїсвілля, яким такий об’єкт необхідний, як повітря». Минуло лише три тижні, і луїсвілльські медики знову взялися за своє. Вони вчинили спробу пограбувати цвинтар при Психіатричній лікарні штату Кентуккі в Енкораджі, цього разу від імені Луїсвілльського університету. «Так, ми відрядили кількох людей, — зізнався високий посадовець того закладу. — Нам потрібні трупи, і якщо уряд штату нам їх не дає, то ми змушені красти. Зимові заняття були дуже численні, і ми використали стільки об’єктів, що на весняні в нас не залишилося». Посадовець не бачив підстав перепрошувати. «Та на цвинтарі при психлікарні постійно крадуть, роками, — зауважив він, — і я навіть сумніваюся, чи є там зараз хоч один труп. Я ж вам кажу — нам потрібні тіла. Без них не можна вивчити лікаря, і громадськість повинна це розуміти. Якщо ми по-іншому не можемо їх дістати, то ми видамо нашим студентам “вінчестери”, щоб захищали тих, хто ходить по трупи».

Голмс завжди звертав увагу на наявні можливості, і такий серйозний попит на трупи тепер відкрив перед ним нову можливість.

Він провів Чарльза Чеппелла на другий поверх до кімнати, де стояв стіл, медичні інструменти та пляшки з розчинниками. Ні вони, ні труп на столі не викликали в Чеппелла занепокоєння, адже він розумів, що Голмс — медик. Тіло, без сумніву, належало жінці, хоча й надзвичайно високій. Ніяких прикмет він розгледіти не міг. «Тіло, — розповів він, — мало такий вигляд, як тушка кроля, на якій розрізали шкуру вздовж черева і, вивернувши її, зняли. У деяких місцях шкіру було зідрано з м’ясом».