Розділ «Частина III. У Білому місті»

День відкриття

Двадцять три блискучі чорні екіпажі стояли в жовтій багнюці на Мічиган-авеню перед готелем «Lexington». Президент Клівленд сів у сьомий екіпаж — ландо. Бьорнем із Девісом виїхали разом у шостому. Вони обидва поводилися люб’язно, хоча ще не позбулися взаємної недовіри й не припинили боротьбу за верховне керування виставкою. Герцог Вераґуа — прямий нащадок Колумба, сів у чотирнадцятий екіпаж; герцогиня — у п’ятнадцятий разом із Бертою Палмер, чиї діаманти горіли, як жар. Мер Гаррісон сів в останній екіпаж і поїхав під найгучніше «ура!». Усілякі інші достойники посідали в решту екіпажів. Процесія котилася на північ Мічиган-авеню до Джексон-парку, а позаду вулицю заполонили 200 000 чиказців — піших і на конях, у фаетонах, легких екіпажах із відкидним верхом, влізши в омнібуси й трамваї. Багато тисяч інших сіли на потяги й напхалися в яскраво-жовті вагони, прозвані «скотовозками», що надала залізнична компанія «Illinois Central», для перевезення якомога більшої кількості людей на ярмарок. Усі, хто мав білу хусточку, махали нею, на кожному ліхтарі колихалися білі прапори. З фасадів майоріли мокрі знамена. Півтори тисячі поліцейських Колумбівської гвардії у новісіньких формах з блакитного льону, білих рукавичках і чорних кашкетах із жовтою підкладкою зустрічали юрбу й люб’язно спрямовували всіх до Будинку адміністрації, примітного високим позолоченим куполом.

Процесія наблизилася до виставки із заходу крізь парк «Мідвей плезенс». Щойно президентський екіпаж завернув на авеню Націй, яка займала тринадцять кварталів понад «Мідвеєм», вийшло сонце, і під радісний рев глядачів осяяло сорок розмаїтих виставкових куточків понад авеню — деякі з них мали розмір маленького містечка. Екіпажі прокотилися повз славнозвісну хатинку, де було вбито Сидячого Бика, лапландське селище, селище даґомейських буцімто канібалів, а просто навпроти розташовувалася каліфорнійська страусова ферма, де пахло розжареним маслом на сковороді та яйцями. Ферма пропонувала омлети зі страусових яєць, хоча насправді ті яйця для омлету були звичайними курячими. Процесія проминула австрійське селище й парк з аеростатом на прив’язі, який брав на борт охочих. Посеред «Мідвею» хода розділилася навколо, на жаль, ще не готового оглядового колеса Ферріса, на яке Бьорнем дивився незадоволено. Воно являло собою металевий півмісяць усередині хмарочоса дерев’яних риштовань.

Коли екіпаж президента Клівленда наблизився до алжирського селища Сола Блума в мусульманському серці «Мідвею», Блум дав знак кивком — і всі жінки селища накинули на обличчя запинала. Блум присягав, що то тамтешній жест поваги, але, звичайно, з Блумом годі було зрозуміти, чи це правда. Екіпажі проїхали повз каїрські вулички (ще не відчинені — друге розчарування), повз турецьке селище і яванську їдальню. Біля звіринцю Гаґенбека (найвідомішого на той час мандрівного зоопарку) доглядачі дали чотирьом дресированим левам команду рикнути на повний голос. Праворуч, у димах удалині, президент побачив прапори «Дикого Заходу» Буффало Білла, що майоріли над ареною, яку полковник Коді збудував на Шістдесят другій стрит.

Нарешті екіпажі заїхали до Джексон-парку.

На виставці усіх чекали дива: шоколадна Венера Мілоська не танула, 10-тонний сир у вісконсинському павільйоні не цвів — але найбільшою дивовижею стало преображення території за довгу мокру ніч перед приїздом Клівленда. Коли Герберт Стед повернувся наступного ранку, де-не-де в парку стояла вода, по якій ганяв хвилі вітер, але порожні вагони й сміття зникли без сліду. Десять тисяч людей за ніч довели до кінця фарбування і тинькування, посадили братки, поклали дерен, а тисяча прибиральниць помила, натерла мастикою і відполірувала підлоги великих будівель. Ранок тривав, сонце підбилося вгору. У ясному, свіжому після дощу повітрі ті частини території, які не залило, мали вигляд веселий, чепурний і охайний. «Коли відкрилася виставка, — згадував Пол Старретт, який працював на Бьорнема, — першим дивом виявилися газони Олмстеда».

Об одинадцятій президент Клівленд піднявся сходами на місце промовця біля східної стіни Будинку адміністрації, сів і дав знак початку церемонії. Юрба ринула вперед. Двадцять жінок зомліли. Репортери, яким пощастило опинитися в перших рядах, врятували одну літню даму, перенісши її через поруччя і поклавши на стіл преси. Гвардійці витягли шаблі. Шарварок припинився, коли генеральний директор Девіс дав оркестру знак заграти «Колумбівський марш», з якого все мало початися.

Після того, як було розкритиковано довгу й нудну жовтневу церемонію в День посвяти, офіційні особи виставки запланували коротку програму відкриття і щосили намагалися витримати її регламент. Спочатку захід благословив сліпий капелан, звертаючись до оглушених відстанню і масштабом глядачів. Потім прочитали поетичну оду Колумбу, яка була хіба трохи коротшою за подорож славнозвісного адмірала й потребувала не меншого терпіння:

І тут із висоти, мов трубний глас, далекогляд

На «Пінті» возвістив: «Земля! Земля! Земля!»

— і в тому ж дусі.

Далі взяв слово генеральний директор Девіс і підніс усім свіжу порцію викривленої реальності, вихваляючи те, як мудро та злагоджено Національна комісія, Виставкова компанія і Жіночий комітет працювали разом, давши світові таку пречудову виставку. Ті, хто добре знав про ворожнечу між тими організаціями, уважно стежили за Бьорнемом: той на обличчі не змінився. Девіс покликав до слова президента.

Клівленд, величезний, у чорному, витримав коротку паузу, уважно придивившись до юрми внизу. Поряд із ним був стіл, застелений прапором США, а на ньому на червоно-синій оксамитовій подушечці лежав золотий телеграфний ключ.

На терасі, газоні, поруччі Почесного двору не було вільного місця: чоловіки в чорному й сірому, багато жінок у сукнях екстравагантних відтінків: фіолетового, яскраво-червоного, смарагдового — у капелюшках зі стрічками, шпильками та пір’ям. Високий чоловік у великому білому капелюсі й білій куртці з оленячої шкіри на голову вивищувався над натовпом — то був Буффало Білл. Жінки не зводили з нього очей. Між швидких хмарин прозирали сонячні промінці й освітлювали білі панами, подекуди помітні на глядачах. З того місця, де стояв президент, видовище було свіжим і святковим, але на землі було багато води й багна, яке чвакало під ногами від кожного кроку. Єдиною людиною із сухими ногами там була Статуя Республіки Деніела Честера Френча — «Велика Мері», — яка наразі ховалася під запиналом.

Клівленд говорив найкоротше. Закінчивши промову, він підійшов до столу, застеленого прапором. «Немов від руху тієї машини, що дає світло, наша виставка отримує початок, — мовив він, — і нехай одночасно з нею наші надії і поривання пробудять сили, які в прийдешньому сприятимуть нашому добробуту, гідності та свободі людства».

Рівно о 12:08 він торкнувся золотого ключа. Радісний крик котився далі й далі, в міру того як юрбою неслася звістка, що на ключ лягла президентська рука. Робітники на дахах одразу дали сигнал іншим, які перебували в парку, а ті — матросам військового корабля «Мічиган», котрий стояв на якорі в озері. Ключ замкнув електричне коло, яке вмикало електроавтоматичний вимикач велетенського парового двигуна Елліса (3 тисячі кінських сил) у Будинку машинобудування. Задзвонив посріблений гонг, крутнулася зірочка, відкрився клапан, і двигун завив, ожив, заворушив складною системою осей і підшипників. Одразу загули і ще тридцять двигунів у будівлі. На водогоні виставки запрацювали три величезні насоси Вортінґтона: заворушили валами й поршнями, немов богомоли, які трусяться від холоду. Мільйони літрів води потекло у труби виставки. Двигуни навколо так працювали, що земля двигтіла. Американське знамено завбільшки з велике вітрило розгорнули на найвищому флагштоку Почесного двору, а поряд замайоріли два інші прапори — один іспанський, а другий — на честь Колумба. Вода, яку помпували насоси Вортінґтона, вихопилася з фонтану Мак-Монніса та здійнялася на тридцять метрів у небеса, сяйнувши веселкою проти сонця і змусивши глядачів розкрити парасольки. Знамена, прапори й корогви раптово розгорнулися з кожного карнизу, велике червоне полотнище задрапувало Будинок машинобудування, із позолочених плечей «Великої Мері» впало запинало. Сонце заграло на її шкірі, змусивши людей затулити очі. Двісті білих голубів ринули в небо. «Мічиган» дав залп. Заволали парові гудки. Юрба раптом заспівала: «Моя країно, це про тебе», — цю пісню багато хто сприймав за національний гімн, хоча офіційно він ще не був затверджений. Поки лунав громовий спів, якийсь чоловік прихилився до худорлявої блідої жінки з нерівною шиєю. Наступної миті Джейн Аддамс помітила, що в неї зник гаманець.

Великий ярмарок розпочався.

Хоча Бьорнем визнавав, що попереду ще чимало роботи (Олмстед має працювати з подвоєною силою, а Ферріс повинен закінчити своє чортове колесо), в успіхові майбутньої виставки він сумнівів не мав. Поштою і телеграфом приходили вітання. Один товариш висловися Бьорнемові так: «Краєвид буяє красою квітучої троянди». Офіційні джерела з історії виставки оцінюють кількість людей, які зібралися в День відкриття в Джексон-парку в чверть мільйона. Інші два джерела дають цифри 500 і навіть 620 тисяч. Уже до вечора було безсумнівно зрозуміло, що виставка в Чикаго збирається стати найбільш відвідуваною забавою у світовій історії.

Цей оптимізм не вгавав цілу добу.