Розділ «Частина II. Страшна битва»

Голмс пояснив, що робив розтин, але тепер завершив дослідження. Він запропонував Чеппеллу 36 доларів за те, що він обчистить кістки і череп і принесе йому повністю зібраний скелет. Чеппелл погодився. Вони з Голмсом поклали тіло у валізу, обклавши мішковиною. Кур’єрська служба доправила валізу Чеппеллові додому.

Незабаром Чеппелл приніс готовий скелет. Голмс подякував йому, дав гроші й швидко продав скелет Медичному коледжу Ганемана, що в Чикаго, за ціну, в багато разів вищу, ніж заплачена Чеппеллові.

На другому тижні січня 1892 року до квартири Джулії в’їхали нові пожильці — сім’я Дойлів. Вони побачили тарілки на столі, дитячий одяг на стільці. Складалося враження, що попередні мешканці квартири мають за кілька хвилин повернутися.

Дойли спитали Голмса, в чому річ.

Надзвичайно серйозним тоном Голмс перепросив за безлад і пояснив, що сестра Джулії несподівано важко захворіла, і пожилиця з дочкою, дізнавшись про це, одразу побігли на вокзал. Збирати речі потреби не було: Джулія і Пьорл добре забезпечені й не збираються повертатися.

Пізніше Голмс розповідав про Джулію інше: «Востаннє я бачив її приблизно 1 січня 1892 року, коли вона сплачувала мені за квартиру. На той час вона повідомила не тільки мені, а й друзям і сусідам, що від’їжджає». Хоча вона всім розповідала, що їде до Айови, Голмс додавав: «Але насправді вона збиралася в інше місце, боячись, що чоловік у неї забере дитину, — вона хотіла його заплутати». Голмс заперечував будь-який фізичний зв’язок із Джулією і те, що їй робили «злочинну операцію» (тодішній евфемізм на позначення аборту). «Так, те, що вона — жінка запальної вдачі і, мабуть, не завжди ідеальної поведінки, — це може бути правдою, але я не думаю, що хтось із її друзів і родичів міг вважати її аморальною чи здатною порушити закон».

Виклик кинуто

1892 рік почався з холодів. Шар снігу на землі становив 15 сантиметрів, температура падала до мінус 23 градусів за Цельсієм. То не була найхолодніша зима в історії Чикаго, але все одно всі три труби водоприймача на озері замерзли, тимчасово припинивши подачу питної води в місто. Незважаючи на такі умови, робота в Джексон-парку не спинялася. Робітники зробили опалюване переносне укриття, в якому можна було тинькувати стіни Будинку шахтарства незалежно від зовнішніх температур. Будинок жінок був майже завершений, з нього зняли все риштовання; гігантський Будинок виробників і вільних мистецтв почав здійматися над фундаментом. Загалом у парку працювало чотири тисячі людей. Був серед них і тесля-мебляр Еліас Дісней, який потім багато розповідав про те, як будувалося чарівне королівство над озером. Його син Волт це слухав і мотав на вус.

А поза майже 2,5-метровою огорожею будівельного майданчика, посиленою двома рядами колючого дроту вгорі, було дуже неспокійно. Зниження платні та звільнення розбурхали робітників по всій країні. Профспілки набирали сили; Національна агенція Пінкертона отримувала прибуток. Семюел Ґомперс, чоловік, який саме набирав впливовості в профспілковому середовищі, зупинився біля кабінету Бьорнема з тим, щоб обговорити питання, чи дійсно на будівництві виставки має місце дискримінація членів профспілок. Бьорнем доручив Діону Джеральдіну, своєму уповноваженому керівникові будівельних робіт, дослідити це питання. З огляду на робітничі заворушення та економічні проблеми, загальний рівень злочинності зростав. У 1891 році, за підрахунками «Chicago Tribune», в Америці було вбито 5906 людей, майже на 40 % більше, ніж попереднього року. Саме в той час сталося відоме вбивство містера й місіс Борден у місті Фолл-Рівер (штат Массачусетс)[34].

Постійна загроза страйків і сильні холоди затьмарили новоріччя для Бьорнема, але найбільше турбувало його швидке зменшення бюджету Виставкової компанії. Коли такі масштабні роботи робилися швидко, сфера відповідальності Бьорнема витратила значно більше грошей, ніж передбачалося. Серед керівників точилися розмови про те, щоб попросити в Конгресу асигнування 10 мільйонів доларів, але єдиним способом розв’язати проблему в той момент було зниження витрат. 6 січня Бьорнем доручив керівникам на будівництві вжити рішучих, дещо навіть драконівських заходів, щоб знизити витрати. Від головного кресляра, який керував виставковими справами на верхньому поверсі «Рукері», вимагалось одразу звільняти з роботи того, хто «лінується чи працює неакуратно», хто не може зробити більше, ніж входить у його обов’язки. До призначеного Олмстедом керівника ландшафтних справ Рудольфа Ульріха він написав: «Здається, ви зараз змогли б удвічі скоротити кількість робітників і водночас відпустити тих, на кого йдуть великі кошти». Відсьогодні, оголосив Бьорнем, усі теслярські роботи будуть виконувати лише ті працівники, яких найняли забудовники виставки. Діонові Джеральдіну він написав: «Чи не могли б ви звільнити всіх ваших теслярів?..»

До того моменту Бьорнем ставився до робітників із дивовижним на ті часи співчуттям і розумінням. Платив їм навіть за ті дні, коли вони лікувалися від хвороб чи травм, влаштував на території ярмарку для них спеціальну лікарню. Зробив для них помешкання на території парку, де всі отримували добрий харч тричі на день і спали в чистих ліжках і в теплі. Прінстонський професор політекономії Волтер Вікофф цілий рік промандрував країною серед дедалі численнішої армії безробітних, вдаючи некваліфікованого працівника, наймаючись у різних місцях. Занесло його й до Джексон-парку. «Під охороною вартових і високих парканів від небажаного контакту з довкіллям, великі гурти нас, здорових, міцних чоловіків, живуть і працюють у дивовижному штучному світі, — писав він. — Ніякі страшні картини злиднів не постають перед нашими очима, ніяка відчайдушна бідність у пошуках заробітку… Ми працюємо вісім годин на день у мирі, безпеці й повній переконаності, що отримаємо свою платню».

Але тепер із виставки звільняли людей, і то жахливо швидко. Прийшла зима, традиційний будівельний сезон добігав кінця. Боротьба за нечисленні доступні робочі місця ставала шаленою в міру того, як тисячі безробітних з усієї країни з сумним ярликом «хобо»[35] з’їжджалися до Чикаго, сподіваючись найнятися на будівництво виставки. Перед звільненими, розумів Бьорнем, поставав привид безпритульності та злиднів; на їхні сім’ї могла чекати голодна смерть.

Але передусім — виставка.

Відсутність відповіді Ейфелю й далі засмучувала Бьорнема. Пропозиції надходили одна від одної химерніші. Один прожектер пропонував звести вежу на 150 метрів вищу за Ейфелеву — лише з колод. Нагорі буде приміщення, де можна відпочити й попоїсти, — таке, як хатинка перших поселенців.

Якщо інженер, здатний перевершити Ейфеля, не знайдеться ближчим часом, розумів Бьорнем, просто не буде коли збудувати будь-що варте ярмарку. Треба якось мобілізувати американських інженерів. Така можливість з’явилася із запрошенням виголосити слово в «Клубі суботнього вечора»: група інженерів збиралася в ресторані в центрі міста обговорити складнощі будівництва ярмарку.

Як завжди, була вечеря з численних страв, вино, сигари, кава й коньяк. За одним столиком сидів тридцятитрирічний інженер із Піттсбурґа. Він керував компанією з експертизи сталі, котра мала контори в Нью-Йорку й Чикаго та вже уклала контракт із керівництвом виставки на сталь для будівель. Цей чоловік мав худе обличчя, чорне волосся і вуса, темні очі — люди такої зовнішності незабаром стануть типовими в тій сфері, яку саме почав викликати до життя Томас Едісон. Цей пан був «вельми симпатичною і товариською людиною із тонким почуттям гумору, — писали його партнери. — На будь-якому зібранні він опинявся в центрі уваги; він легко й невимушено говорив і був невичерпним джерелом пережитих і почутих цікавих історій».

Як і решта членів клубу, він очікував, що Бьорнем розповість про ті випробування, що постають, коли за дуже стислі терміни будується ціле місто. Але Бьорнем його здивував. Сказавши, що «американські архітектори вкрили себе славою», створивши такі чудові проекти для виставки, Бьорнем став докоряти американським цивільним інженерам тим, що ті не показали нічого настільки ж блискучого. Інженери, дорікав Бьорнем, «дали малий внесок або ж узагалі нічого не зробили, щоб витворити щось нове й показати всі можливості сучасної американської техніки».

Залою прокотилося щось ніби дрож: панам інженерам ці слова не сподобалися.

— Потрібна якась виразна, неповторна деталь, — продовжував Бьорнем, — щось таке, чиє місце на Всесвітній «Колумбівській» виставці відповідало б місцю Ейфелевої вежі на паризькій виставці.

Але хай це буде не вежа, додав він. Вежа — це не оригінально. Ейфель уже збудував вежу. «Просто величезність» — це теж іще не все.