Розділ «Частина II. Страшна битва»

На папері виставка була вельми видовищна. Посередині — великий двір, який прозвали Почесним двором. Саме це місце з палацами Ганта, Поста, Пібоді та інших уже було б дивовижне, але практично кожен штат країни збирався щось побудувати, а на додачу до них — близько двохсот іноземних компаній і урядів. Виставка мала перевершити паризьку в усьому — геть в усьому, крім одного моменту, і цей недолік дуже бентежив Бьорнема: на ярмарку досі не було нічого, здатного не те що затьмарити — дорівнятися до Ейфелевої вежі. Майже трьохсотметрова металева споруда й далі залишалася найвищою у світі й повсякчас нагадувала про тріумф Паризької виставки. «Переейфелити Ейфеля!» стало гаслом для організаторів заходу.

Конкурс, оголошений «Tribune», викликав хвилю неймовірних пропозицій. Винахідник Ч. Ф. Рітчел із Бриджпорта (штат Коннектикут) пропонував звести вежу з основою 152 метри в поперечнику, всередині якої буде ще одна вежа, а в тій — третя. За допомогою складної системи гідравлічних труб і помп вежі будуть повільно, за принципом телескопа, висуватися вгору (протягом кількох годин), а потім — поступово опускатися на місце. У верхній частині вежі розташується ресторан, хоча, може, це вдале місце й для борделю.

Інший винахідник Дж. Б. Мак-Комбер, пропонуючи «Чиказьку вежу з гвинтовим підйомом і транспортну компанію “Тобоґан”», уявляв собі вежу заввишки близько 2,7 км (майже в 9 разів вище за творіння Ейфеля!) з основою 300 м у діаметрі, яка б заглиблювалася в землю на 600 м. Надземна залізниця від вершини мала би працювати в нью-йоркському, бостонському, балтиморському напрямку, а також в інші міста. Ті, хто збирається завершити свій візит на грандіозний ярмарок і має сміливість, може піднятися ліфтом на вежу і, немов на санях-тобоґані, покотити звідти додому. «Оскільки ціна вежі та рейкового обладнання до неї — річ другорядна, — писав Мак-Комбер, — я її тут не згадую, а надам, коли проект буде прийнято…»

Третя пропозиція була розрахована на ще відчайдушніших відвідувачів. Винахідник, який підписався лише ініціалами Р. Т. Е., мислив собі вежу заввишки понад 1200 метрів, на якій має бути причеплений трос з «найкращої гуми» завдовжки більш як 600 метрів. На цьому тросі мала бути кабінка з місцем для 200 людей. Кабінку разом із пасажирами зіштовхнуть із платформи, і вона вільно падатиме, доки не скінчиться трос, а тоді смикатиметься вгору і вниз, доки зупиниться. Інженер додавав, що задля безпеки «на землі внизу слід підкласти матраци з пір’я шаром завтовшки 2,5 метра».

Усі думали про вежі, але, наприклад, Бьорнемові такий підхід не був до душі. Ейфель зробив своє першим — і найкраще. Його вежа не просто дуже висока, вона являє собою грацію, застиглу в металі — так у готиці Шартрського собору колись було відображене поривання до небес. Якщо будувати вежу, то доведеться змагатися з Ейфелем на тій території, яку він уже справедливо здобув для Франції.

У серпні 1891 року Ейфель особисто надіслав оргкомітету телеграму та спитав, чи не можна йому запропонувати свій проект вежі. Усі здивувалися і спочатку були раді з такої пропозиції. Президент виставки Бейкер одразу зателеграфував Ейфелю, повідомивши, що керівництво заходу буде дуже раде побачити, що той їм запропонує. Коли вже на виставці буде вежа, сказав Бейкер в одному інтерв’ю, «то М. Ейфель — саме та людина, якій варто це доручити. Якщо він відповідатиме за будівництво, то його проект не буде дуже вже експериментальним. Він зможе покращити свій проект паризької вежі, і я гадаю, є всі підстави вважати, що його робота буде аж ніяк не гірша за його всесвітньо відому споруду». А от американські інженери сприйняли такий жест у бік Ейфеля як особисту образу. Протягом наступних півтора тижня вони телеграфували одне одному про це з міста до міста, доки новина зазнала деяких перекручень. Раптом склалося враження, що в Чикаго вже однозначно поставлять Ейфелеву вежу, що Ейфель сам буде себе перевершувати. Інженери були обурені. До кабінету Бьорнема прийшов довгий лист протесту, підписаний найкращими інженерами Америки.

Пристати на «пропозицію цього шанованого пана, — писали вони, — означатиме ствердити, що наші численні цивільні інженери, чия праця засвідчила їхню майстерність і за кордоном, і в усіх куточках рідної країни, не здатні впоратися з цим завданням, і така дія буде глибоко несправедливою з огляду на їхній заслужено визнаний професіоналізм».

Бьорнем прочитав цей лист, схвалюючи їхню думку. Йому було приємно бачити, що нарешті американські цивільні інженери дійсно загорілися виставкою, хоча, власне, Ейфелеві ще ніхто нічого не обіцяв. Офіційна пропозиція надійшла від нього за тиждень: то була загалом така сама вежа, що й у Парижі, тільки вища. Директори дали його пропозицію перекладачам, прочитали, після чого ввічливо відхилили. Якщо на виставці буде вежа, то хай вона буде американська.

Але на креслярських дошках американців було, на жаль, голо й порожньо.

Сол Блум, повернувшись до Каліфорнії, звернувся, щоб здобути концесію на своє алжирське селище, до впливового земляка Майка Де Янга, редактора газети «San Francisco Chronicle» і одного з уповноважених Національної комісії. Блум розповів йому про права, які він отримав у Парижі, і про те, як йому відмовив оргкомітет.

Де Янг був знайомий із Блумом. У підлітковому віці Блум працював у його театрі «Алькасар», у дев’ятнадцять років отримавши там посаду скарбника. У вільний час Блум організовував білетерів, контролерів і продавців закусок та напоїв у значно ефективнішу, злагоджену структуру, від чого значно підвищилися прибутки театру — і, відповідно, його власна платня. Потім він так само організував працівників інших театрів і від кожного отримував регулярні комісійні. В «Алькасарі» він повносив у сценарій назви популярних продуктів, барів і ресторанів, зокрема «Кліфф-гаусу», і це дало йому ще одне джерело прибутку. Ще він організував групу професійних аплодувальників, так звану клаку, які створювали бурхливі овації, викликали на біс і кричали «браво!» для будь-якого артиста, який готовий заплатити за цю послугу. Більшість справді їм платила — навіть тогочасна найславетніша діва Аделіна Патті. Якось Блум серед анонсів побачив виступ нового мексиканського оркестру, який, на його думку, мав неймовірно захопити американців, і переконав керівника дозволити йому влаштувати оркестрові гастролі на північ. Блум заробив 40 000 доларів. На той час йому було лише 18 років.

Де Янг сказав Блумові, що розбереться із цим питанням. За тиждень він викликав Блума до свого кабінету.

— Наскільки скоро будете готові їхати до Чикаго? — спитав він.

Вражений Блум промовив:

— Мабуть, днів за два…

Він гадав, що Де Янг організував йому другий шанс поклопотатися до бюджетного комітету. Він вагався і сказав Де Янгові, що не бачить сенсу їхати так далеко, доки керівництво виставки не уявлятиме докладніше, які атракціони там потрібні.

— Від часу нашої розмови ситуація змінилася, — промовив Де Янг. — Нам просто потрібна відповідальна людина.

Він дав Блумові телеграму від Виставкової компанії, яка давала Де Янгові повноваження найняти кого-небудь, щоб дібрати концесії для тієї частини заходу, що відбуватиметься в парку «Мідвей плезенс», керувати їх будівництвом і рекламою.

— От я вас і дібрав, — сказав Де Янг.

— Я не можу… — вагався Блум. Він не хотів виїжджати із Сан-Франциско. — Навіть коли б і міг, то тут стільки поставлено на карту, що мені треба поміркувати…