Розділ «Частина II. Страшна битва»

— Слід збудувати щось новітнє, оригінальне, сміливе, єдине у своєму роді — якщо американські інженери хочуть виправдати свій престиж і репутацію.

Дехто з панів інженерів образився; інші визнали, що Бьорнем має рацію. Інженер із Піттсбурґа відчув, що «правдивість цих зауважень його глибоко зачепила».

Сидячи серед колег, він відчув «немов натхнення», у нього раптово виникла ідея. З’явилася вона не напівсформованим імпульсом, а в усіх подробицях. Він практично побачив, помацав її, почув, як вона підіймається до небес…

Часу було небагато, але він швидко накреслив свій проект і зміг переконати Бюджетний комітет виставки в реальності свого задуму, він був переконаний: виставка справді може перевершити Ейфеля. А коли його чекає те саме, що й творця славетної вежі, то своїм майбутнім він може не перейматися.

Мабуть, Бьорнем полегшив душу, отак звернувшись до всього «Клубу суботнього вечора» і відверто сварячи його членів за те, чого ті не зробили, — адже більшість ділових контактів, пов’язаних із виставкою, для нього ставали просто-таки вправами у стриманості, особливо розмови із членами численних комітетів ярмарку, кількість яких досі зростала. Оцей постійний вікторіанський менует фальшивої люб’язності забирав чимало часу. Йому було потрібно більше влади — не заради власної особи, а заради успіху справи. Якщо швидкість ухвалення рішень не збільшиться, розумів він, усе буде робитися з непоправним спізненням, а проте перешкоди росли та множилися. Скарбниця Виставкової компанії зменшувалася, і це додатково псувало її стосунки з Національною комісією; генеральний директор Девіс наполягав на тому, щоб нові федеральні гроші, виділені на ці справи, контролювала його комісія. А та, здається, щодня приростала новим департаментом, голові якого треба платити (Девіс, наприклад, призначив якогось відповідального за овець із платнею, еквівалентною сьогоднішнім 60 000 доларів на рік), і кожен із тих голів заявляв свої права на сферу впливу, яку Бьорнем вважав своєю.

Невдовзі боротьба за владу вилилася в особистий конфлікт між Бьорнемом і Девісом, який почався з суперечки щодо того, хто з них має контролювати художнє оформлення експонатів та інтер’єрів. Бьорнем вважав очевидним, що ця територія належить йому. Девіс був іншої думки.

Спочатку Бьорнем намагався підійти до цього опосередковано: «Ми для цього зараз організовуємо особливу групу з архітектурно-декоративного оформлення, — писав він Девісу. — І я маю честь запропонувати вам послуги цієї моєї групи. Відправляти моїх людей, щоб вони вносили свої поправки в мистецьке компонування, форми та оздоблення експонатів, — питання делікатне й не може бути вирішене без вашої згоди, якої я у вас із найглибшою повагою прошу».

Але Девіс сказав репортерові: «Гадаю, нині всі чудово розуміють, що ніхто, крім генерального директора та його уповноважених, не має займатися експонатами».

Конфлікт тихо розгорявся. 14 березня Бьорнем долучився до Девіса за вечерею в «Чикаго-клубі» із японським делегатом виставки. Після того Девіс із Бьорнемом залишилися в клубі й тихо просперечалися там до п’ятої години ранку. «Ми гарно провели час, — написав він Марґарет, яка в той час не була в місті, — і в нас тепер є добре передчуття, що подальший шлях стане легшим і рівнішим».

У цей лист закрадається нетипова для енергійного архітектора втома. Він розповідає дружині, що планує ввечері закінчити справи рано й поїхати до Іванстона «і спати в твоєму любому ліжку, моя кохана, і ти мені будеш снитися. Скільки метушні в цьому житті! Куди йдуть роки?»

Були в його житті й щасливі моменти. Бьорнем з нетерпінням чекав таких вечорів, коли в його «халабуді» на будівництві зберуться вечеряти його помічники та приїжджі архітектори, і розмови біля величезного каміна не змовкатимуть усю ніч. Бьорнем цінував товариськість і цікаві історії. Олмстед розповідав про нескінченні суди, на яких він захищав свій Центральний парк від дурних і неестетичних змін. Полковник Едмунд Райс, голова Колумбівської гвардії, згадував, як воно було — стояти серед лісових тіней у Ґеттісбурзі, коли Пікетт кинув своїх солдатів уперед, у поле.

Наприкінці березня 1892 року Бьорнем запросив синів до своєї «халабуди» на такі самі цілонічні посиденьки. Вони чомусь не приїхали в домовлений час. Спочатку всі приписали затримку звичайному спізненню потяга, але години минали, і Бьорнем хвилювався дедалі більше. Він не гірше за будь-кого знав, що залізничні аварії в Чикаго трапляються ледь не щодня.

Стало вже поночіти, і нарешті з’явилися хлопці. Їхній поїзд затримався через поламаний міст на лінії Мілвокі — Сент-Пол. Вони зайшли в «халабуду», як написав Бьорнем дружині, «саме вчасно, щоб послухати байки полковника Райса про війну й життя на рівнині серед індіанців».

Коли Бьорнем писав цей лист, сини були поруч. «Вони дуже раді бути тут і зараз. У ці хвилини вони разом із містером Джеральдіном гортають великий фотоальбом». У тому альбомі містилася колекція світлин виставки, зроблених Чарльзом Дадлі Арнольдом, фотографом із Баффало (штат Нью-Йорк), якого Бьорнем призначив офіційним фотографом виставки. Гостював у Бьорнема й Арнольд, і невдовзі діти взялися разом із ним малювати.

Бьорнем завершив свого листа так: «Нам усім добре, ми задоволені кількістю і розмаїттям роботи, яку нам послала щаслива доля».

Такі мирні періоди ніколи не тривали довго.

Конфлікт між Бьорнемом і Девісом спалахнув із новою силою. Директори Виставкової компанії усе-таки вирішили завернутися до Конгресу по пряме виділення коштів, але це прохання мало не дуже приємний наслідок: Конгрес почав розслідувати, як саме витрачалися кошти на виставку. Бьорнем і президент Бейкер очікували загального огляду витрат, а натомість виявилося, що їх почали докладно допитувати про найбільш буденні видатки. Наприклад, коли Бейкер назвав суму, витрачену на винаймання транспорту, підкомісія стала вимагати поіменного списку візників. На одній із зустрічей у Чикаго в Девіса вимагали назвати остаточну суму коштів, які потрібні для виставки. Не порадившись із Бьорнемом, Девіс назвав цифру на 10 % меншу за ту, яку нарахував Бьорнем для президента Бейкера, а Бейкер, у свою чергу, вніс у той документ, що дав комісії. Тож заява Девіса виявилася немовби звинуваченням, що Бьорнем з Бейкером спеціально роздули суму, потрібну для завершення робіт.

Бьорнем підхопився на ноги. Голова підкомісії наказав йому сісти. Бьорнем не послухався. Він ледве стримував обурення.

— Містер Девіс не розмовляв ні зі мною, ні з моїми людьми, — процідив він, — і цифру назвав вам, яка йому на думку спала. Він нічого не знає про стан речей!

Цей вибух гніву образив голову підкомісії: