Бьорнем остовпів і викликав одного з хірургів, що працювали на виставці. Софію тихо вивезли з парку однією з новеньких англійських карет «швидкої допомоги» на майже безшумних гумових шинах і відправили на вимушений відпочинок до санаторію. Дівчина провалилася в «меланхолію» — цим красивим словом називалася депресія.
У Джексон-парку роздратування стало просто-таки професійним захворюванням. На ґрунті простих речей часто виникали непорозуміння, відзначав Бьорнем. Навіть незворушний Олмстед став дратівливим. То був чудовий, приємний чоловік, але коли вже йому випадало на чомусь затятися, то майстер ландшафтів сам ставав, немов брила джойлетського вапняку — твердий і непоступливий. Наприкінці 1891 року ним заволоділо питання, які саме судна мають плавати водними артеріями виставки — немовби вся «поетична таємничість» залежала виключно від тих суден.
У грудні 1891 року Бьорнем отримав пропозицію від виробника парових буксирів, який обстоював необхідність на виставці саме пароплавів. Олмстед почув про це від Гаррі Кодмена, який був не лише його головним уповноваженим у Чикаго, а й своєрідним шпигуном, так що тримав керівника в курсі всіх загроз його, Олмстеда, проектові. Кодмен надіслав Олмстедові копію того листа, додавши від себе, що, здається, той виробник буксирів користується довірою Бьорнема.
23 грудня Олмстед написав Бьорнемові: «Маю підозру, що навіть Кодмен схильний вважати, що я занадто великого значення надаю питанню суден і приділяю йому забагато тривоги й уваги, вартої кращого застосування, і я боюся, що ви можете подумати, що це моя примха…»
Але він продовжив виявляти свою одержимість «питанням суден». Виробник буксирів, нарікав Олмстед, дивиться на судна виключно з точки зору здатності перевозити багато пасажирів між різними точками виставки якомога дешевше та швидше. «Але ж ви чудово розумієте, що наша головна мета полягає аж ніяк не в цьому. Мені немає необхідності вам її нагадувати. Ви так само серйозно сприймаєте її, як і я. І ви розумієте, що наша мета — поетична, і розумієте, що коли вже на цю воду спускати судна, то буде повною нісенітницею протиставляти їх нашій поетичній меті».
«Звичайне транспортування ніколи не було нашою метою!» — шаленів Олмстед. Єдина мета тих човнів — прикрасити пейзаж. «Спустіть на воду невідповідні човни — і враження буде геть потворне, це знищить цінність того, що могло б стати оригінальною рисою виставки. Я свідомо кажу “знищить”. У тисячу разів краще тоді вже взагалі [32] без суден».
Попри дедалі більше втручання комітетів і загострення конфлікту між Бьорнемом і генеральним директором Девісом, постійну загрозу страйків, головні будівлі росли. Робітники заклали фундаменти з перехрещених шарів величезних балок за Рутовим принципом решітки, потім за допомогою парових кранів встановили високі стовпи із заліза й сталі, які створювали каркас кожного будинку. Відтак огорнули каркаси дерев’яним риштованням і обшили кожен сотнями тисяч дерев’яних дощечок, щоб створити стіни, здатні витримати два товсті шари тиньку. Робітники складали свіжі колоди біля кожної споруди, поряд здіймалися гори тирси та обрізків. У повітрі пахло зрубаним деревом і Різдвом.
У грудні на виставці сталася перша смерть: чоловік на прізвище Мюллер проломив череп. Незабаром сталося ще три фатальні випадки:
Дженсен, роздроблений череп, Будинок електрики;
Еллард, роздроблений череп, Будинок електрики;
Елджир, відправлений на той світ новим феноменом — електричним шоком, Будинок шахтарства.
Траплялися й десятки дрібніших нещасних випадків. Про людське око Бьорнем тримав позу впевненості та оптимізму. У листі від 28 грудня 1891 року до редактора «Chicago Herald» він писав: «Деякі питання оформлення й планування ще остаточно не вирішені, але на цей момент усе йде добре й ніщо не завадить нам завершити нашу справу до церемонії [33] в жовтні 1892 року й до відкриття Виставки 1 травня 1893 року».
У дійсності все йшло із сильним запізненням, і коли б не допомогла м’яка зима, то запізнення було б зовсім жахливе. Посвята в жовтні мала відбуватися всередині Будинку виробників і вільних мистецтв, при тому, що в січні тільки заклали його фундамент. Щоб ярмарок перед церемонією мав хоч трохи презентабельний вигляд, усе мало відбуватися ідеально. Особливо погода повинна була всіляко сприяти всім роботам.
Тим часом по всій Америці зазнавали краху банки й компанії, усюди залишалася загроза страйків, а холера пішла гуляти Європою, викликаючи острах, що скоро в гавань Нью-Йорка почнуть приходити кораблі із заразою на борту.
А якщо цих страхів комусь було замало, то в «New York Times» ще й попереджали: «Невдача виставки чи щось відмінне від очевидного та яскравого успіху стане ганьбою для всієї країни, не лише для Чикаго».
Рештки дня
У листопаді 1891 року Джулія Коннер повідомила Голмсу, що вагітна; отепер, сказала вона, йому нічого не залишається, як одружитися з нею. Голмс зреагував на цю звістку спокійно й тепло. Він пригортав її, гладив по волоссю і зі слізьми на очах запевняв, що їй немає про що хвилюватися, звичайно, він із нею одружиться, він же обіцяв. Тільки-от він має все ж поставити їй одну умову. Про дитину зараз мови бути не може. Він одружиться з нею, якщо вона дозволить йому зробити простий аборт. Він лікар, він раніше робив цю операцію. Він вдасться до хлороформу, і вона нічого не відчує, а, прокинувшись, буде готова до нового життя як місіс Голмс. Діти будуть потім. Зараз занадто багато справ, особливо з огляду на те, що необхідно завершити готель і обставити в ньому всі кімнати до початку Всесвітньої виставки.
Голмс знав про свою владу над Джулією. По-перше, він від природи мав дар зачаровувати й чоловіків, і жінок оманливою щирістю й душевністю; а по-друге, тепер над нею нависала загроза суспільного осуду. Хоча подібні інтрижки рідкістю не були, суспільство їх терпіло лише в разі, якщо їхні подробиці залишалися в секреті. Принци з консервного заводу тікали з покоївками, голови банків спокушали друкарок; у разі потреби їхні юристи організовували особистий тур до Європи до хірургічних палат скромних, але вправних лікарів. Вагітність поза шлюбом означала ганьбу та злидні. Голмс тепер міг розпоряджатися Джулією, як рабинею в довоєнний час, і така влада його тішила. Операція, сказав він Джулії, відбудеться на Святвечір.
Падав сніг. По Прейрі-авеню ходили колядники з різдвяними піснями, час від часу заходячи до шикарних будинків, де їх частували какао чи гарячим сидром із прянощами. У повітрі пахло димком і печеною качкою. Понад цвинтарем Ґрейсленд, на півночі міста, молоді парочки каталися на санях засніженими горбами, кутаючись у пледи, коли сани проїжджали повз високого, похмурого вартового на могилі Декстера Ґрейвза — ця фігура, яку називали Вічний Спокій, була вбрана в плащ із каптуром, у якому, здавалося, замість обличчя була лише темрява. Якщо глянути в цю порожнечу, говорить легенда, побачиш потойбіччя.
У будинку номер 701 на Шістдесят третій стрит в Інґлвуді Джулія Коннер поклала доню в ліжко й щосили постаралася з усмішкою підтримати радісне дитяче передчуття Різдва. Так, звичайно, Святий Миколай прийде та принесе чудові речі. Голмс обіцяв цілі гори іграшок і солодощів для Пьорл, а для Джулії — щось надзвичайне, таке, на що її бідний дурненький Нед ніколи б не спромігся.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Диявол у білому місті» автора Ерік Ларсон на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина II. Страшна битва“ на сторінці 9. Приємного читання.