Розділ «Частина II. Страшна битва»

Щодня те саме: затуманені вікна, папір склеюється від повсюдної сирості, демонічні оплески дощу б’ються в дах, усюди тхне потом і мокрою вовною, особливо в робітничій їдальні в обідню пору. Дощ пробирався під ізоляцію і призводив до коротких замикань. Біля оглядового колеса Ферріса насоси, призначені для того, щоб прибирати воду з котлованів, працювали цілодобово, але все одно не могли впоратися з такою зливою. Дощ лив крізь стелю Будинку жінок і зупиняв встановлення експонатів. На «Мідвеї» мерзли єгиптяни, алжирці й напіводягнені даґомейці. Лише ірландці в ірландському селищі місіс Гарт, здається, стоїчно терпіли негоду.

Олмстеда дощ особливо засмучував. Землю, вже вологу, заливало, вода стояла в кожній ямці на дорозі. Калюжі перетворилися на озера. Колеса важко навантажених фургонів вгрузали в багнюку й лишали глибокі вм’ятини — їх також треба було потім засипати, розрівнювати та вкривати дерном.

Незважаючи на дощ, темп роботи посилився. Олмстед був вражений самими лише цифрами — тим, скільки працівників було залучено. 27 квітня, за три дні до відкриття, він написав до своєї фірми: «Я писав вам, що на території працюють 2 тисячі людей, — і це була дурниця. 2 тисячі людей працюють безпосередньо на містера Бьорнема. Цього тижня кількість робітників понад 4 тисячі — і то виключно від забудовників. А якщо взяти тих, хто працює і на забудовників, і на концесіонерів — вийде 10 тисяч людей, і буде навіть більше, коли певних робітників можливо буде найняти ще. Наша праця дуже відстає, бо неможливо знайти відповідну кількість працівників». (Він сильно недооцінив масштаби: у завершальні тижні в парку працювало загалом майже двадцять тисяч людей.) Рослин і далі катастрофічно бракує, бідкався Олмстед. «Здається, усі ресурси, пов’язані з ними, нас підвели, і в результаті рослин помітно бракуватиме».

Але його хворий зуб принаймні почувався вже краще, і Олмстед уже не був прикутий до ліжка. «Виразка коло зуба загоїлася, — писав він. — Я маю й далі харчуватися самим хлібом і молоком, але сьогодні я вже виходив на дощ, і мені кращає».

Того самого дня, однак, він написав Джонові особистого листа, значно похмурішого: «Нам не щастить. Знову злива». Бьорнем намагався добитися від нього, щоб він якнайшвидше надав Почесному двору презентабельної форми, наприклад загадав своїм працівникам наставити на терасах вазонів із рододендронами й пальмами, а якраз такого тимчасового блиску Олмстед не терпів. «Мені це все не подобається», — писав він. Він відкинув варіант «звернутися до тимчасових косметичних засобів, призначених просто для того, щоб створити вбоге видовище для відкриття виставки». Він розумів, що одразу після відкриття все доведеться переробляти наново. Його недуги, розчарування і пришвидшення темпів праці тиснули на нього та змушували почуватися старшим. «Дієта з умовного столу в їдальні, галас, метушня, оці калюжі вельми незручні для старого кволого чоловіка, а моє горло й рот і досі в такому стані, що я мушу сьорбати рідкий харч».

Проте Олмстед не здавався. Незважаючи на дощ, він мотався територією і керував посадкою та дернуванням, а щоранку на світанку ходив на нараду керівників до Бьорнема. Від напруги й вогкості йому стало гіршати. «Я застудився і не спав цілу ніч через проблеми з кістками, а харчуюся самим чаєм і тостами», — писав він у п’ятницю 28 квітня. «Майже постійна злива триває весь день і, на жаль, стримує нашу роботу». Однак гарячкові приготування до відкриття в понеділок усе одно тривали. «Дивно бачити малярів на драбинах і риштуванні під таким дощем, — писав Олмстед. — Багато з них геть промокли; треба думати, тече й фарба». Він звернув увагу, що великий фонтан «Колумбія» біля західного краю центрального басейну ще не завершений, хоча він є важливим об’єктом у церемонії відкриття. Наступного дня, у суботу, планувалося випробування. «На вигляд він аж ніяк не готовий, — писав Олмстед, — але очікується, що наступного понеділка він буде грати перед президентом».

Якщо говорити про його власну частину роботи, то Олмстед був розчарований. Він сподівався встигнути значно більше. Також він знав, що його розчарування поділяють інші. «Мені відомо про доволі недоречну критику від навіть таких розумних людей, як Бьорнем, з огляду на незавершену роботу й нерозроблені композиції», — писав він. Він розумів, що багато де земля має вигляд голий і неохайний, що залишається чимало роботи — недороблене видно неозброєним оком, — але чути про це від інших людей, особливо від тих, кого поважав і ким захоплювався, глибоко його засмучувало.

Кінцевий термін залишався той самий. Занадто багато було вже розпочато, щоб хтось міг навіть припустити можливість відкласти відкриття. День церемонії призначено, тож виставка відкриється зранку в понеділок урочистою ходою від «Кола» до Джексон-парку, на чолі з новим президентом США Ґрувером Клівлендом. Потяг за потягом привозили до Чикаго державців, принців, магнатів з усього світу. Президент Клівленд приїхав разом із віце-президентом і ескортом чиновників, сенаторів, військових із дружинами, дітьми та друзями. Дощ випаровувався, торкаючись чорних спин локомотивів. Носії витягали з багажних вагонів величезні валізи та скрині. Каравани блискучих мокрих чорних екіпажів стояли рядами на вулицях поза вокзалами, і навколо їхніх червоних ліхтариків рожевів туман. Збігали години.

Увечері 30 квітня за ніч до Дня відкриття британський репортер Ф. Герберт Стед відвідав виставкову територію. Його прізвище було відоме в Америці завдяки більш відомому братові Герберта — Вільяму, колишньому редактору «Pall Mall Gazette», який нещодавно заснував «Review of Reviews». Герберт, якому було доручено висвітлити церемонію відкриття, вирішив піти на розвідку заздалегідь, щоб краще познайомитися з топографією ярмарку.

Під зливою він вийшов з екіпажу й зайшов до Джексон-парку. Усюди горіло світло, огорнуте запонами дощу. Калюжі, що утворилися на місці елегантних доріжок Олмстеда, коливалися від мільйонів крапель. Під ліхтарями стояли сотні порожніх вантажних вагонів. Усюди валялися дошки, порожні ящики й залишки обідів робітників.

Уся ця печальна сцена змушувала замислитися: День відкриття призначено на наступний ранок, а все завалено сміттям та перебуває, як написав Стед, у «кричущій незавершеності».

Цілу ніч із неба лило.

Пізніше тієї самої недільної ночі, під лопотіння дощу, редактори ранкових газет Чикаго вигадували сміливі й кучеряві заголовки для історичних передових статей на понеділок. Від часів пожежі 1871 року ще ніколи не було такої події, яка заповнювала собою всю атмосферу в Чикаго. Але робилися й більш повсякденні справи. Молодші працівники складали шпальти й рубрики, сортували оголошення, які заповнюватимуть внутрішні сторінки газети. Хтось тієї ночі оформив маленьке оголошення про те, що відкрився новий готель, — очевидно, черговий квапливо організований заклад для отримання зиску від очікуваного напливу гостей виставки. Але принаймні розташування в того закладу було вдале: готель стояв на розі Шістдесят третьої і Воллес-стрит в Інґлвуді, неподалік від станції нової «Алеї L», звідки можна було доїхати просто до брами ярмарку в кінці Шістдесят третьої.

Господар дав готелю назву «Всесвітня виставка».