Розділ «Частина II. Страшна битва»

— Я проти будь-яких зауважень, адресованих свідкові до того, як своє слово скаже комісія. І прошу містера Бьорнема взяти свої слова назад.

Спочатку Бьорнем відмовився. Потім неохоче погодився відмовитися від слів, що Девіс нічого не знає. І лише від них. Перепрошувати він не став.

Підкомісія поїхала до Вашингтона досліджувати отримані свідчення і доповісти в Конгрес, чи дійсно потрібно виділити додаткові кошти. Конгресмени, написав Бьорнем, «ошелешені розміром і масштабами цієї справи. Ми дали їм цілу гору даних для роздумів; мабуть, чудна в них вийде доповідь, адже я знаю, що тут для готування якісної доповіді мені не вистачило б і кількох місяців, навіть із моїми знаннями».

Ділянка «Мідвей плезенс» стала набувати певної форми — принаймні на папері. Професор Путнем вважав, що на «Мідвеї» глядача слід передусім знайомити з екзотичними культурами. Сол Блум не відчував за собою такого обов’язку.

На «Мідвеї» повинно бути весело — то має бути великий сад розваг, який тягтиметься понад півтора кілометра від Джексон-парку до межі Вашингтон-парку. Він має хвилювати, лоскотати нерви і, може, навіть шокувати. Блум вважав своїм особливим козирем «видовищну рекламу». Тож розмістив у пресі різних країн оголошення, де повідомлялося, що на «Мідвеї» очікується екзотичне царство надзвичайних видовищ, звуків і запахів. Будуть справжні села з далеких країв разом із їхніми незвичайними мешканцями — навіть пігмеї, якщо в лейтенанта Шнуфельдта все вдасться. Блум розумів, що раз він нині — цар «Мідвею», то може не турбуватися про концесію на своє алжирське селище. Він його сам собі й затвердить. Сол склав контракт і відіслав до Парижа.

Рекламний талант Блума привернув увагу інших офіційних осіб ярмарку, які почали звертатися до нього по допомогу з реклами всього заходу. У якийсь момент його попросили донести до репортерів істинні гігантські масштаби майбутнього Будинку виробників і вільних мистецтв. Поки що виставкові відповідальні за зв’язок із громадськістю надали пресі лише монументальну, але нудну статистику. «Я розумів, що людям не буде цікаво читати про кількість акрів і тонн сталі, — писав Блум, — то я порадив: “Підійдіть із такого боку: скажіть, що в будівлі вміститься вся російська регулярна армія”».

Блум уявлення не мав, чи є в Росії регулярна армія, не кажучи вже про її чисельність і площу, яку могли б займати її солдати. Проте цей факт поширювався всією Америкою, переказаний слово в слово. Читачі виставкових путівників фірми «Rand McNally» врешті були зачаровані уявною картиною: мільйони солдатів у хутряних шапках стоять, тісно притулившись одне до одного на двох акрах площі будівлі.

Блумові за це совісно не було.

Ангел із Двайта

Навесні 1892 року помічник Голмса Беджамін Пайтзель опинився в місті Двайт штату Іллінойс, приблизно за 112 кілометрів на південний захід від Чикаго, проходячи відомий курс лікування Кілі від алкоголізму. Пацієнти мешкали у триповерховому готелі «Лівінґстон», простій симпатичній будівлі з червоної цегли із заокругленими вгорі вікнами й верандою вздовж усього фасаду, де було зручно відпочивати між уколами «золотих ліків» доктора Леслі Енрота Кілі. Золото було найвідомішим інгредієнтом червоного, білого й синього розчину, що його працівники інституту Кілі кололи пацієнтам тричі на день. Голки в дев’ятнадцятому столітті були великі й товсті — відчуття від них виникало таке, ніби в біцепс засовували садовий шланг — і вони незмінно залишали навколо місця уколу жовтий синець — кому гордий знак, кому некрасиве тавро. Решту формули ліків тримали в таємниці, але, на думку найкращих медиків і хіміків, вони містили певні речовини, що викликали приємну ейфорію і заспокоєння, доповнені амнезією — цей побічний ефект задавав чиказькій пошті чимало клопотів: щороку з Двайта надходили сотні листів, де була пропущена якась частина адреси. Відправники це просто забували — ті імена й номери вулиць, потрібні для того, щоб лист дійшов.

Пайтзель давно сильно пив, але, напевне, його пияцтво почало згубно впливати на його розумові здібності, адже за курс лікування сплатив Голмс, який і послав його до Кілі. Пайтзелю він це пояснив як доброзичливий жест у відповідь на його вірність. Як завжди, істинні мотиви були інакші. Він зрозумів, що пияцтво Пайтзеля знижувало його корисність і загрожувало зруйнувати наявні плани. Голмс пізніше сказав про Пайтзеля: «Він був занадто цінною людиною для мене, навіть з огляду на його недоліки, щоб його позбуватися». Дуже ймовірно, Голмс також хотів, щоб Пайтзель зібрав максимум інформації про ліки та їхню упаковку, щоб цей продукт можна було підробити та продавати поштою. Справді, пізніше Голмс облаштує власний салон здоров’я і краси на другому поверсі свого інґлвудського будинку й назве його інститутом «Silver Ash». Лікування від Кілі було дивовижно популярне. Тисячі людей приїжджали до Двайта позбутися згубної звички; ще багато тисяч людей купували оральну форму ліків доктора Кілі, що продавалася в настільки оригінальній тарі, що виробник просив покупців знищувати порожні пляшечки після використання ліків, щоб нечесні компанії не наливали туди якісь свої мікстури.

Щодня Пайтзель разом із тридцятьма іншими чоловіками відбував ритуал стояння в черзі на ін’єкцію. Жінок кололи в інших палатах, окремо від чоловіків, щоб зберегти їхню репутацію. У Чикаго господині завжди знали, хто з гостей проходив цей лікувальний курс, бо, коли їм пропонували випити, ті незмінно відповідали: «Ні, дякую, я побував у Двайті».

Пайтзель повернувся до Інґлвуда у квітні. Можливо, психотропна сила ліків Кілі вплинула на те, що Пайтзель після того розповів Голмсові: у Кілі він зустрів молоду жінку надзвичайної краси — ба навіть надприродної краси — на ім’я Емеліна Сіґранд. То була двадцятичотирирічна блондинка, і з 1891 року вона працювала стенографісткою в кабінеті доктора Кілі. Майже галюцинаційні враження Пайтзеля, напевно, заінтригували Голмса, тому що він написав панні Сіґранд і запропонував їй посаду своєї особистої секретарки з удвічі більшою платнею, ніж у Кілі. «Принадна пропозиція», — сказав потім про це один із родичів Сіґранд.

Емеліна, не вагаючись, погодилася. Інститут — доволі престижне місце, але Двайт порівняно з Чикаго був селом. Працювати на вдвічі більші гроші, живучи в легендарному розкішному та хвилюючому місті, та ще й напередодні Всесвітньої виставки (залишався тільки рік!) — то була пропозиція, перед якою неможливо встояти.

Вони пішла від Кілі у травні, взявши з собою відкладені 800 доларів. Прибувши до Інґлвуда, вона винайняла помешкання у пансіоні коло будівлі Голмса.

Голмс побачив, що Пайтзель перебільшив красу Емеліни, але не сильно. Вона справді була гарна, із сяйливим білявим волоссям. Голмс одразу взявся застосовувати всі свої знаряддя спокуси — лагідний голос, дотик і щирий погляд синіх очей.

Він купував їй квіти, водив її до опери Тіммермана, розташованої неподалік. Подарував їй велосипед. Вони вечорами разом каталися рівними Єльською і Гарвардською вулицями — молода пара, яку доля обдарувала і красою, і грошима. («Білі пікейні капелюшки з чорними муаровими стрічками та двома рівними пір’їнами збоку — нова мода серед велосипедисток», — писали в колонці суспільного огляду «Tribune».) Щойно Емеліна краще звикла до свого «колеса» — так тоді ще продовжували називати велосипед, хоча небезпечна модель з одним великим колесом уже відійшла в минуле, — вони з Голмсом влаштовували дедалі довші прогулянки, каталися під вербами «Мідвею» до Джексон-парку подивитися, як будують ярмарок, де, звичайно, опинялися серед тисяч людей, з яких чимало також їхали велосипедами.

На кількох недільних прогулянках Емеліна й Голмс заїжджали до самого парку, де бачили, що будівництво ще перебуває на ранній стадії, що було дивно з огляду на те, як мало залишалося до двох знаменних днів, до яких усе мало бути завершене — Дня посвяти і Дня відкриття. У парку досі було багато голої землі, а найбільший Будинок виробників і вільних мистецтв стояв ледве початий. Кілька будинків зводилися значно швидше й видавалися більш-менш завершеними, особливо Будинок шахтарства й Будинок жінок. Цими днями в парку було так багато людей поважного вигляду: державні діячі, принци, архітектори, місцеві промислові барони. Були тут і світські дами — ті, які належали до Жіночого комітету. Часто крізь браму ярмарку проїжджав з гуркотом чорний екіпаж місіс Палмер, так само, як і екіпаж її соціальної протилежності — мадам Керрі Ватсон, пофарбований білою емаллю, з жовтими колесами й кучером-негром у багряній шовковій лівреї.

Емеліна виявила, що найприємніше кататися на велосипеді після гарної зливи. Інакше пил здіймався, немов піщана буря над Хартумом, і осідав під волосся, звідки його неможливо було вичесати.

Одного раннього вечора Емеліна сиділа за друкарською машинкою в кабінеті Голмса, коли увійшов якийсь чоловік і спитав його. То був високий пан, чисто поголений, з акуратними вусиками, в дешевому костюмі, йому вже минуло тридцять, по-своєму гарний, але водночас простий і скромний — хоча в ту хвилину його щось, здається, сердило. Він назвався Недом Коннером і сказав, що колись працював на касі в ювелірній крамниці внизу. Він прийшов обговорити питання закладної.