Розділ «Частина II. Страшна битва»

(Чикаго, 1891–1893) Будинок виробників і вільних мистецтв, 1912 рік, вигляд з південного заходу

---

Зібрання

---

У вівторок 24 лютого 1891 року Бьорнем, Олмстед, Гант та інші архітектори зібралися в бібліотеці на верхньому поверсі «Рукері», щоб надати креслення основних будівель виставки Комітету з територій і будівель. Архітектори зранку провели і власне засідання, де головував Гант. Через подагру він мусив покласти хвору ногу на стіл. Олмстед виглядав погано: обличчя в нього було аж сіре, тільки очі бірюзовими кульками блищали з-під лисого лоба. До групи долучився новий член — Оґастес Сент-Ґоденс, один із найвідоміших скульпторів Америки; Чарльз Мак-Кім запросив його допомогти оцінити проекти. Члени Комітету з територій і будівель виставки прибули о другій годині й наповнили бібліотеку запахом сигар, вовни й морозу.

Світло в залі жовтіло; сонце вже хилилося до обрію. У вікна кидався вітер. У каміні біля північної стіни потріскував і шурхотів потужний вогонь, дихаючи в бібліотеку сухим сироко, від якого в замерзлу шкіру заходили зашпори.

Гант без церемонії задав старт роботі архітекторів.

Вони по одному виходили, перед усіма розгортали свої креслення і вішали на стіну. Щось між ними відбулося, і це стало очевидно одразу — до кімнати немовби увійшла якась нова сила. Говорили вони, як згадував Бьорнем, «майже пошепки».

Будівлі були одна від одної красивіші й вигадливіші, а ще — величезні. Таких фантастичних замірів ще не бувало.

Гант пошкандибав наперед і показав будівлю адміністрації, яка мала стати найважливішою на виставці, що крізь її портал заходитиме на ярмарок більшість відвідувачів. Посередині цієї споруди був восьмикутник, увінчаний Куполом Зібрання, висота якого від основи до верхівки становила майже 84 метри — вище за купол Капітолію США.

Наступна будівля виявилася ще грандіознішою. Якщо його правильно звести, то Будинок виробників і вільних мистецтв стане найбільшою в історії спорудою, а сталі на нього піде стільки, як на два Бруклінські мости. Понад те — увесь Будинок виробників буде освітлений зсередини та зовні електричними лампами. На його верхні поверхи гостей возитимуть дванадцять електричних ліфтів. Чотири з них крізь центральну вежу підійматимуть на внутрішній міст на висоті понад 67 метрів від підлоги, а він, у свою чергу, вестиме на зовнішній оглядовий майданчик, з якого відкриватиметься запаморочливий краєвид далекого берега Мічигану: «Панорама, — як писали в одному путівнику, — яка досі не відкривалася жодному смертному».

Пост запропонував увінчати свою будівлю куполом заввишки 137 метрів — і тоді вона стане не лише найбільшою, а й найвищою в світі. Роззирнувшись навколо, Пост побачив в очах колег захват, але й щось іще. У залі зашепотілися. Архітектори тепер діяли й відчували настільки узгоджено, що Пост одразу все зрозумів. Купол був надмірний — не нездійсненно високий, а просто занадто пишний у своєму контексті. Від нього Гантове творіння здаватиметься меншим і зруйнується гармонія Великого двору. Не чекаючи на зауваження, Пост негучно сказав: «Мабуть, я не буду виступати на захист такого купола. Напевне, я трохи зміню свій проект».

Згода була одностайною, хоча й мовчазною. Саллівен за порадою Бьорнема вже змінив свою будівлю. Спочатку Бьорнем хотів, щоб фірма Адлера і Саллівена спроектувала Концертний зал… Але, почасти ще досі почуваючись скривдженими Бьорнемом, партнери йому відмовили. Пізніше Бьорнем запропонував їм Будинок транспорту, і вони пристали на пропозицію. За два тижні до зустрічі Бьорнем написав Саллівенові, просячи його змінити свій проект, створивши «одну велику браму на схід, і хай вона буде декоративнішою, ніж ті обидві, які ви пропонували… Упевнений, що по суті ваша будівля так виглядатиме ефектніше, ніж із двома брамами на старий лад із цього боку, що жодна з них красою й ефектністю не порівняється з однією центральною». Саллівен сприйняв пропозицію, але ніколи не зізнавався, за чиєю порадою так вчинив, хоча та брама і справді потім була на вустах в усіх відвідувачів виставки.

Усі архітектори, у тому числі Саллівен, здається, перебували під впливом якихось спільних чарів, хоча Саллівен буде від цього відмовлятися. Коли кожен з архітекторів розгортав своє креслення, «напруга чекання ставала майже нестерпною», — розповідав Бьорнем Сент-Ґоденсу — високому, худорлявому, з борідкою-еспаньйолкою, котрий сидів у кутку непорушно, наче воскова фігура. На кожному обличчі Бьорнем бачив «мовчазну зосередженість». Тепер для нього нарешті було очевидно: архітектори зрозуміли серйозність намірів Чикаго щодо вигадливих планів Всесвітньої виставки. «Розгорталося креслення за кресленням, — згадував Бьорнем, — і з часом стало геть очевидно, що в думці всіх присутніх формується загальна картина — образ значно величніший і прекрасніший, ніж до сьогодні міг з’явитися в найбагатшій уяві».

Коли почало сутеніти, архітектори засвітили газові ріжки, і ті зашипіли, наче трохи розтривожені коти. Із вулиці біля підніжжя «Рукері» здавалося, що на верхньому поверсі пожежа: коливалося світло газу й вогонь у великому каміні. «У кімнаті стояла мертва тиша, — писав Бьорнем, — у якій тихим голосом автори говорили про свої проекти. Здається, всі перебували в силовому полі одного магніту».

Ось і розгорнуто, обговорено останнє креслення. На кілька хвилин по тому запала тиша.

Лаймен Ґейдж, котрий ще залишався президентом виставки, зробив перший рух. Він був банкіром — високий, з рівною спиною, дещо старомодний у манерах і одязі, але він підвівся і раптово пішов до вікна; він тремтів від хвилювання.

— Ви мрієте, панове, мрієте… — прошепотів він. — Дай Боже, щоб хоч половину цього можна було втілити.

Тепер підвівся Сент-Ґоденс. Він увесь день просидів мовчки, а тут кинувся до Бьорнема та схопив його за руки.

— Я ніколи й не сподівався побачити таке в житті! — вигукнув він. — Поглянь, старий, чи ти розумієш, що ми на найвеличніших зборах митців від п’ятнадцятого століття!

Олмстед також відчув надзвичайність моменту, але ця зустріч його й непокоїла. По-перше, підтвердилося його неприємне передчуття, що панове архітектори втрачають з поля зору природу того місця, яке хочуть збудувати. Загалом їхні проекти вразили його занадто великою суворістю й монументальністю. Врешті-решт, ця виставка — це ж ярмарок, а на ярмарку має бути весело. Усвідомлюючи наростання гігантоманії архітекторів, Олмстед незадовго до зустрічі написав Бьорнему, пропонуючи різні способи пожвавити територію. Він хотів зробити лагуни й канали з водяними птахами усіляких видів і мастей, і щоб по воді постійно плавали суденця. Але не абиякі суденця, а відповідні. Він був просто одержимий питанням відповідності. Його широкий погляд на ландшафтну архітектуру враховував усе, що росте, літає, плаває чи в якийсь інший спосіб потрапляє в оформлюваний краєвид. Троянди давали червоні акценти, судна додавали вигадливості й життя. Тільки обрати підхожу форму човна надзвичайно важливо. Його лякали можливі наслідки ситуації, якщо доручать це вирішувати котромусь із численних комітетів виставки. Тож він бажав, щоб Бьорнем знав його думку одразу.

«Треба зробити судноплавну частину виставки веселою і жвавою», — писав він. Торохтіння і дим пароплавів йому геть не подобалися; Олмстед хотів електричних суден, створених спеціально для парку, — головними їх рисами має бути граційний вигляд і безгучна робота. Дуже важливо, щоб ті судна постійно тих плавали туди й сюди, тішачи око і даючи спочинок вуху. «Бажаним є регулярне судноплавство, щось таке, як лінія омнібуса на вулиці міста», — писав він. Йому також уявлявся флот великих каное з березової кори, з індіанцями в шкіряних одежах і оздобах із пір’я на веслах. Радив Олмстед також пришвартувати в ярмарковому порту судна усіляких країн і народів. «Наприклад, малайські проа, катамарани, арабські дхау, китайські сампани, японські лоцманські кораблики, турецькі каїки, ескімоські каяки, аляскинські військові каное, човни з тентами зі швейцарських озер тощо».