Розділ «Частина II. Страшна битва»

Вона знала це ім’я — чи то чула, чи бачила в паперах Голмса. Вона усміхнулася і сказала, що Голмс десь вийшов. Коли він повернеться, вона не знає. Чи може вона чимось допомогти містерові Коннеру?

Гнів Неда охолов. Вони з Емеліною «почали розмовляти про Голмса», як пізніше згадував Нед.

Нед дивився на неї. Дівчина була молода й гарненька — «красива блондинка», як Нед потім її описував. Одягнена була в білу англійську блузку й чорну спідницю, які підкреслювали її акуратну фігурку, сиділа коло вікна, і її біляве волосся сліпучо сяяло на сонці. Перед нею стояла чорна друкарська машинка «Ремінґтон» — нова; вочевидь, за неї не було сплачено ані цента. Із власного сумного досвіду й захоплення, яким загорілися очі Емеліни, коли він заговорив про Голмса, Нед зрозумів, що їхні стосунки є не лише суто діловими. Пізніше він згадував: «Я сказав їй, що він — нехороший чоловік і що краще їй з ним не зв’язуватися й піти від нього чимшвидше».

На той момент вона не послухалася його поради.

Першого травня 1892 року лікар М. Б. Лоренс із дружиною оселилися в п’ятикімнатній квартирі в будівлі Голмса. Вони часто зустрічали Емеліну в коридорах, хоча вона в цьому будинку ще не жила. Вона досі мешкала в пансіоні по сусідству.

«То була одна з найкрасивіших і наймиліших дівчат, яких я будь-коли бачив, — згадує містер Лоренс, — і ми з дружиною були про неї дуже високої думки. Ми бачили її щодня, і вона часто заходила трохи побалакати з місіс Лоренс». Лоренси часто бачили Емеліну в товаристві Голмса. «Доволі скоро, — розповідає містер Лоренс, — я дізнався, що стосунки між міс Сіґранд і містером Голмсом не зовсім робочі, але в нас було таке відчуття, що то не її вина, а її біда».

Емеліна без тями закохалася в Голмса. Вона любила його за душевну теплоту й ласку, за його непорушний спокій, елегантність і шарм. Подібного до нього чоловіка вона ніколи не зустрічала. Він навіть був сином англійського лорда (про що він колись їй по секрету розповів). Вона не мала нікому це розповідати — це було не дуже весело, зате дуже таємниче. Вона все-таки розповіла той секрет друзям, спершу взявши з них клятву нікому про це не казати. Емеліні заяви Голмса про аристократичне походження видавалися цілком вартими довіри. Прізвище Голмс, звичайно ж, англійське — щоб це дізнатися, достатньо було почитати ці надзвичайно популярні історії Артура Конана Дойла. Ну й саме англійським вихованням можна пояснити його неймовірний шарм і бездоганні манери, настільки рідкісні в грубому, галасливому Чикаго.

Емеліна була дівчиною душевною і товариською. Вона часто писала листи родичам до Лафаєтта (штат Індіана) і друзям, із якими познайомилася у Двайті. Вона легко заводила друзів. Емеліна й далі регулярно вечеряла разом із хазяйкою першого пансіону, де зупинилася після приїзду до Чикаго, і вважала її близькою подругою.

У жовтні до неї заїхав її троюрідний брат доктор Б. Дж. Сіґранд із дружиною. Доктор Сіґранд, зубний лікар, кабінет якого розташовувався на розі Норз-авеню і Мілвокі-авеню в північній частині Чикаго, знайшов Емеліну, бо складав історію родини Сіґрандів. Вони раніше ніколи не бачилися. «Мене вразили її люб’язні манери й гострий розум, — згадував доктор Сіґранд. — Фізично вона була просто прекрасна жінка — висока, пропорційних форм і з багатим волоссям лляного кольору». Подружжя Сіґрандів під час першої гостини не зустрічали Холмса, та й ніколи не бачили його в лице, але чули захоплені розповіді Емеліни про його красу, шляхетність і ділову вправність. Емеліна повела родичів будівлею Голмса й розповіла, що він хоче тут зробити готель для гостей виставки. Також розповіла, що надземна залізниця, яку будують над Шістдесят третій стрит, возитиме гостей просто до Джексон-парку. Ніхто не мав сумнівів, що влітку 1893 року цілі армії гостей прямуватимуть до Інґлвуда. Емеліні думка про готель здавалася приреченою на успіх.

Ентузіазм Емеліни був частиною її привабливості. Вона всією душею обожнювала молодого лікаря — і разом із ним усе, що він робить. Але доктор Сіґранд не поділяв таких райдужних думок щодо перспективи цього будинку. Будівля видалася йому нав’язливо похмурою й ніби зовсім не пасувала до інших споруд на вулиці. Решта більш-менш поважних будинків Інґлвуда, здавалося, випромінювала енергію радісного передчуття — передчуття не тільки того ярмарку, а й узагалі грандіозного майбутнього навіть після тієї події. За два квартали від «замку» на Шістдесят третій здіймалися масивні вигадливі будинки розмаїтих кольорів і текстур, далі стояла опера Тіммермана, а поряд — готель «New Julien», господарі яких не пошкодували грошей на гарні матеріали й умілих майстрів. Натомість будівля Голмса була мертвим простором — немов той куток у кімнаті, куди не дістає світло газового світильника. Очевидно, Голмс із архітектором, принаймні хорошим, не порадився. Коридори в будівлі темні, дверей у них аж занадто багато. Дерево взяли низького ґатунку, теслярські роботи виконані абияк. Коридори вигиналися під несподіваними кутами.

Однак Емеліна, здавалося, була зачарована. Доктор Сіґранд не був настільки черствою людиною, щоб розвіювати таке миле, наївне захоплення. Пізніше, звичайно, він пошкодував, що не висловився щиро й не прислухався уважно до шепоту в голові: увесь цей будинок якийсь неправильний, його істинний вигляд і те, що відчуває юна Емеліна, — це зовсім різні речі. Але, знов-таки, Емеліна була палко закохана. Не його справа — завдавати їй таку рану. Вона молода, захоплена, її радість заразлива — особливо для пана Сіґранда, зубного лікаря, який бачив так мало радості в тому, що день при дні доводив дорослих, мужніх чоловіків до сліз.

Невдовзі після гостини Сіґрандів Голмс зробив Емеліні пропозицію, і вона погодилася. Він обіцяв їй медовий місяць у Європі, під час якого вони, звичайно ж, завітають до його батька-лорда.

День посвяти

В Олмстеда боліли зуби, у вухах гуло, сон до нього не йшов, але перші місяці 1892 року він працював так інтенсивно, як було б важко й утричі молодшому чоловікові. Він їздив до Чикаго, Ешвілля, Ноксвілля, Луїсвілля і Рочестера — кожна з нічних поїздок вимучувала його. У Чикаго, попри невтомні старання його молодого помічника Гаррі Кодмена, справи все одно робилися з великим запізненням, а попереду маячили просто величезні завдання. Перший серйозний строк — посвята, запланована на 21 жовтня 1892 року, видавався неймовірно близькою і ще ближчою стала б, якби чиновники не перенесли її з 12 числа з тим, щоб у Нью-Йорку провели власне колумбівське святкування. З огляду на ті наклепи, якими раніше Нью-Йорк поливав Чикаго, відкладання посвяти виявилося актом дивовижної доброти.

Затримки будівництва на території особливо засмучували Олмстеда. Якщо спізнюються будівельники, спізнюється і він. Страждало й те, що він уже встиг зробити. Робітники наступали на рослини та псували прокладені доріжки. У цьому плані особливо примітною була історія з Будинком уряду США. «Усюди навколо цієї будівлі, — доповідав Рудольф Ульріх, відповідальний за ландшафт, — матеріал усіх можливих видів і різновидів навалений і розкиданий настільки рясно, що тільки неодноразові переконливі вимоги до відповідальних осіб дали змогу бодай якось розпочати нашу справу; і навіть тоді, коли все з кожним днем робилося й покращувалося, на наші старання ніхто не звертав уваги. Будь-що зроблене могло бути зіпсоване наступного дня».

Затримки й перешкоди ландшафтним роботам лютили Олмстеда, але ще дужче виводило його з рівноваги інше. Неймовірно! — незважаючи на всі крики й вимоги Олмстеда, Бьорнем, здається, все ще вважає пароплави прийнятним вибором для виставкового судноплавства. І, здається, ніхто не поділяє його переконання, що на Лісовому острові не треба нічого будувати.

Острів раз у раз опинявся під ударом, пробуджуючи застарілий гнів Олмстеда: ну чому клієнти завжди псують його пейзажі! Усім хотілося місця на тому острові. Спочатку — Теодорові Томасу, голові Чиказького симфонічного оркестру; на його думку, острів є ідеальним місцем — єдиним місцем! — для концертного залу, вартого виставки. Олмстед не погодився категорично. Наступним забажав щось зробити з Лісовим островом Теодор Рузвельт, голова Комісії у справах державної служби США, людина-криголам. Острів, наполягав він — чудове місце для виставкового мисливського табору його клубу «Бун і Крокетт». Не дивно, що, з огляду на впливовість Рузвельта у Вашингтоні, політики з Національної комісії виставки цілком схвалили його план. Бьорнем, частково заради миру, також прохав Олмстеда згодитися. «Ви не будете заперечувати, якщо табір поставити на північному кінці острова, десь між дерев, суто як експонат, якщо він буде настільки схований в лісі, що його зможуть випадково побачити лише ті, хто ходитиме островом, а з берега взагалі не буде видно?»

Олмстед заперечував. Він дав згоду розташувати табір Рузвельта на меншому острівці, але ніяких споруд, тільки «кілька наметів, коней, багаття тощо». Пізніше він погодився збудувати й невеликий мисливський будиночок.

Потім на Лісовий острів накинув оком уряд США, бажаючи зробити там індіанську виставку, потім професор Путнем, головний етнограф ярмарку, вбачав у ньому ідеальне місце для кількох екзотичних селищ. Японському урядові теж захотілося використати той острів. «Вони хочуть показувати свої храми і виставляти такі експонати, як завжди, на Лісовому острові…» — написав Бьорнем у лютому 1892 року. Бьорнемові вже здавалося, що окупації острова не уникнути. Дуже вже гарне місце. Бьорнем пробував умовити Олмстеда погодитися на японців. «Здається, їхні експонати без жодних питань пасують до тієї місцевості і, на мою думку, нічим не порушують того враження, яке для вас важливе. Вони пропонують привезти речі надзвичайно вишуканої краси й хочуть залишити їх тут після закриття ярмарку як подарунок місту».

Боячись чого-небудь гіршого, Олмстед здався.