Розділ «Частина II. Страшна битва»

— Я не хочу, щоб ви думали, що я не ціную…

— Ви це казали хвилину тому, — обірвав його Де Янг. — А тепер скажіть, скільки вам треба.

Блум чекав не зовсім такого. Тремтливим голосом він назвав суму:

— Тисячу доларів на тиждень…

Де Янг усміхнувся:

— Як на ваш двадцять один рік — чималенько. Але, не сумніваюся, ви їх чесно заробите.

У серпні головний інженер Бьорнема Авраам Ґоттліб виявив приголомшливий факт: він не розрахував навантаження вітру на основні виставкові споруди. Бьорнем сказав усім своїм основним забудовникам — у тому числі й «Еґнью і компанії», що зводили Будинок виробників і вільних мистецтв, — негайно припинити роботу. Багато місяців Бьорнем протистояв чуткам, ніби він змушує робітників працювати занадто швидко, і в результаті будівлі виходять неміцні; європейська преса навіть стверджувала, що деякі споруди взагалі «приречені». А тут Ґоттліб признається в потенційно катастрофічній помилці.

Ґоттліб заперечив, що навіть без цього розрахунку будівлі й так досить міцні.

«Але я не можу дивитися на це отак», — писав Бьорнем у листі до Джеймса Дреджа, редактора впливового британського часопису «Engineering». Бьорнем доручив зміцнити всі споруди, щоб вони могли витримати найсильніші вітри, зареєстровані протягом останнього десятиліття. «Може, це вже крайнощі, — писав він до Дреджа, — але мені це здається мудрим і передбачливим, з огляду на залучення великого капіталу».

Ґоттліб звільнився. Бьорнем замінив його Едвардом Шенклендом, інженером із власної фірми, відомим мостобудівником.

24 листопада 1891 року Бьорнем написав Джеймсові Дреджу, розповівши, що знову йому закидають брак структурної цілісності. «Тепер критикують, — писав він, — що всі споруди необґрунтовано міцні…»

Блум, прибувши до Чикаго, швидко з’ясував, чому в парку «Мідвей плезенс» (офіційно — ділянка М) так мало зроблено. До недавнього часу цією ділянкою керував Фредерік Путнем, гарвардський професор етнології. Він був видатним антропологом, але ставити його відповідальним за «Мідвей», як потім згадував Блум, «було десь так само розумно, як сьогодні призначити Альберта Ейнштейна управителем цирку». Путнем навряд чи заперечив би. Він зізнався одному своєму гарвардському колезі, що «так хоче якось скинути з рук оцей весь індійський цирк». Блум поділився своїми хвилюваннями з президентом виставки Бейкером, а той відправив його до Бьорнема.

— Ви — людина дуже молода, справді дуже молода, щоб відповідати за ту роботу, яку збираються вам довірити, — сказав Бьорнем.

Але й сам Бьорнем був дуже молодим, коли в його кабінет увійшов Джон Б. Шерман і змінив його життя.

— Я хочу, щоб ви знали: я вам повністю довіряю, — продовжив він. — Ви тепер відповідаєте за весь «Мідвей». Беріться до справи. Відповідати будете лише переді мною. Я дам усі потрібні розпорядження. Хай вам щастить!

У грудні 1891 року найближчими до завершення були Будинок шахтарства й Будинок жінок. Робота над першим ішла легко завдяки тому, що зима за чиказькими мірками виявилася дуже милосердною. А от робота з Будинком жінок стало справжнім випробуванням і для Бьорнема, і для його молодої авторки Софії Гейден, головним чином через ті зміни, яких зажадала від них Берта Оноре Палмер, голова Жіночого комітету ярмарки. Дружина самого Поттера Палмера, вона звикла до багатства й абсолютного права керувати іншими, що недвозначно показала раніше того самого року, коли придушила заколот на чолі з виконавчою секретаркою комітету. Тоді між двома групами елегантно вбраних і зачесаних дам спалахнула справжня війна. У її розпалі одна налякана жінка написала місіс Палмер: «Дуже сподіваюся, що в Конгресі не виникне відраза до нашої статі…»

Гейден приїхала до Чикаго, привезла остаточні креслення і поїхала додому, залишивши їх на виконання Бьорнема. Будівництво почали 9 липня; робітники поклали на ній останній шар тиньку в жовтні. Гейден повернулася в грудні, щоб керувати оздобленням Будинку жінок, переконана, що це її справа. І виявила, що Берта Палмер мала іншу думку щодо цього.

У вересні, нічого не сказавши авторці будівлі, місіс Палмер закликала жінок з усіх куточків країни на громадських засадах надіслати архітектурні оздоби для будівлі — і отримала колекцію колон, панелей, скульптур, ґраток для вікон, дверей тощо, гідну невеликого музею. Палмер була переконана, що в будівлі слід розташувати всі ці дарунки, особливо від видатних жінок. Ну а Гейден розуміла, що така мішанина матеріалів у результаті дасть геть не естетичне видовище. Коли Флора Джинті, впливова дама з Вісконсину, прислала вигадливо вирізьблені двері, Гейден відмовилася їх використовувати. Пані Джинті образилась і обурилась. «Коли я думаю про те, скільки праці я в це вклала, як далеко їздила, щоб ці речі для Будинку жінок прибули сюди, мій гнів ще сильнішає». Місіс Палмер у той час була в Європі, але її особиста секретарка Лора Гейз, віртуозна пліткарка, подбала, щоб начальниця дізналася про все докладно. Гейз також переказала місіс Палмер кілька слів поради, з якою вона звернулася до архітекторки: «Краще хай будинок нагадуватиме клаптикову ковдру, ніж відмовитися від тих речей, які так непросто добув на Жіночий комітет».

Софія Гейден ніякої клаптикової ковдри на думці не мала. Попри всю лють місіс Палмер, архітекторка відмовлялася приймати ті «дарунки». Далі почалася війна в істинному стилі Позолоченої доби — з тонкою зневагою і отруйною люб’язністю. Місіс Палмер сипала в’їдливими зауваженнями та крижаними посмішками, всіляко зачіпала Гейден, настрій у якої дедалі псувався. Урешті Палмер доручила оздоблювати Будинок жінок іншій людині — оформлювачці Кендейс Вілер.

Гейден намагалася протистояти цьому в своїй тихій упертій манері, але врешті не витримала. Вона прийшла в кабінет Бьорнема, почала розповідати йому все, що відбувалося, — і в неї буквально почалася істерика: сльози, крик… «Сильний нервовий зрив, — сказав про це хтось із її знайомців, — із різким нападом високої мозкової збудливості».