Розділ «Частина II. Страшна битва»

Бьорнем знав, що робити з горезвісним чиказьким ґрунтом, але Джексон-парк навіть його прикро здивував.

Спочатку припустиме навантаження ґрунту в парку було «практично невідоме», як висловився один інженер. У березні 1891 року Бьорнем замовив дослідження, щоб з’ясувати, наскільки земля витримає ті грандіозні палаци, що постали на папері. Особливе занепокоєння викликав той факт, що будівництво проводитиметься в безпосередній близькості від щойно виритих каналів і лагун. Кожному інженерові відомо, що ґрунт під тиском може сповзати й завалювати те, що вирите поряд. Перше випробування провели на відстані 12 футів (близько чотирьох метрів) від лагуни — там, де мав постати північно-східний ріг Будинку електрики. Інженери розташували там платформу площею 4 квадратні фути (близько 0,37 квадратного метра) і навантажили її 22 тоннами заліза, створивши тиск 2750 фунтів на квадратний фут (13 750 кг/м2). Платформу в такому вигляді залишили на 15 днів, після чого виявили, що вона просіла лише на чверть дюйма (0,6 см). Наступного дня за чотири фути (1,2 м) від платформи вирили глибоку канаву. За наступні два дні платформа просіла ще на восьму частину дюйма (0,3 см) і далі не зрушила. То були втішні новини: отже, Бьорнем, може вдатися до розробленого Рутом плавучого фундаменту з решіткою, не боячись катастрофічного осідання ґрунту.

Щоб пересвідчитися, чи та сама ситуація по всьому парку, Бьорнем доручив головному інженерові Аврааму Ґоттлібу перевірити місця, де планувалося будувати інші споруди. Результати були ті самі, доки працівники Ґоттліба не дійшли до території, призначеної для гігантського Будинку виробників і вільних мистецтв, що його спроектував Джордж Пост. Північна половина землі, відведеної під цей палац, загалом просіла менш ніж на дюйм (2,54 см), приблизно так, як було і в решті парку. А от південна частина цієї території стала для інженерів прикрим сюрпризом. Не встигли робітники навантажити платформу, як вона провалилася на 8 дюймів (понад 20 см). Протягом наступних трьох днів вона просіла ще на 30 дюймів (приблизно 76 см), і провалювалася б далі, якби інженери не припинили випробування.

Ну звичайно: практично вся земля в Джексон-парку годилася для підтримки плавучих фундаментів — тільки не місце, призначене для найбільшої і найважчої будівлі! Тут, розумів Бьорнем, робітники будуть повинні вирити глибоченну яму, поки дійдуть до ортштейну[30], і то буде коштовне ускладнення, яке додатково затримає справу.

Однак проблеми з цим будинком тільки починалися.

У квітні 1891 року в Чикаго дізналися результати нових виборів мера. У найбагатших клубах збиралися промисловці, щоб підняти келих за те, що оцей Картер Генрі Гаррісон, який для них був лише прибічником профспілок, програв республіканцю Гемпстедові Вошберну. Бьорнем і собі дозволив трохи посвяткувати перемогу. Для нього Гаррісон уособлював старий Чикаго з його брудом, димами й пороком — усім тим, що була покликана спростувати Всесвітня виставка.

Щоправда, радість була помірною, бо Гаррісон програв із мінімальним відривом — менш ніж чотири тисячі голосів. Ба навіть цієї «майже перемоги» він досяг без підтримки великої партії. Оскільки демократи не хотіли мати з ним справи, він пішов на вибори як незалежний кандидат.

В іншому куточку Чикаго Патрік Прендерґаст перебував у печалі. Гаррісон був його героєм, його надією. А відрив був настільки незначний, що він думав собі: якби Гаррісон знову пішов на вибори, то вже точно б переміг. Прендерґаст вирішив подвоїти власні зусилля, щоб привести Гаррісона до перемоги.

У Джексон-парку Бьорнема постійно відволікали наслідки його фактичної ролі посланця до зовнішнього світу, відповідального за здобуття підтримки й відвідуваності виставки в майбутньому. Оті всякі бенкети, розмови й поїздки дратували його, бо забирали час, як, наприклад, у червні 1891 року, коли на прохання генерального директора Девіса Бьорнем організував відвідини Джексон-парку цілому батальйону іноземних достойників, на що довелося пожертвувати два дні. Інші заходи були чистої води задоволенням. Кількома тижнями раніше «халабуду» Бьорнема відвідав Томас Едісон, знаний «чарівник із Менло-парку». Бьорнем показав йому територію майбутньої виставки. Едісон висунув пропозицію використовувати на виставці лампочки розжарювання, а не дугові лампи, щоб створити м’якше освітлення. А коли без дугових не можна буде обійтися, то їх варто сховати під білі кулі. Ну і, звичайно, Едісон закликав використовувати на ярмарку постійний струм — загальноприйнятий стандарт.

Така ґречна зустріч створює неправильне уявлення щодо лютої боротьби поза Джесон-парком за право освітлювати виставку. Одним із її учасників була компанія «General Electric», створена тоді, коли Дж. П. Морґан прибрав до рук компанію Едісона, об’єднавши її з кількома іншими: вона пропонувала встановити на виставці електричні лампи постійного струму. Другим боком конфлікту була електрична компанія Вестінгауса, яка бажала провести до парку електрику змінного струму за патентами, що їх засновник компанії Джордж Вестінгаус кілька років тому отримав від Ніколи Тесли.

«General Electric» пропонувала виконати свою справу за 1,8 мільйона доларів, наполягаючи на тому, що це лише собівартість і вони не планують ані цента прибутку. Кілька людей із керівництва виставки володіли акціями «General Electric» і переконували прийняти цю пропозицію Вільяма Бейкера, який став президентом виставки з квітня, відколи Лаймен Ґейдж пішов у відставку. Бейкер відмовлявся, кажучи, що це «грабунок». «General Electric» навдивовижу швидко запропонували ціну 554 000 доларів. Але Вестінгаус, чия система змінного струму за суттю була дешевша й більш ефективна, заправив 399 000 доларів. Тож електрифікацію виставки доручили Вестінгаусу, і це змінило хід історії електрики.

Найдужче виводило Бьорнема з рівноваги те, що архітектори спізнювалися із завершенням креслень.

Якщо йому й доводилося запобігати перед Річардом Гантом і східняками, то саме в цей час. У листі до Ганта від 2 червня 1891 року він писав: «У нас усі роботи стоять: чекаємо на ваші креслення. Чи не можна отримати їх зараз у тому вигляді, в якому вони є, і закінчити тут?»

Чотири дні по тому він знову смикнув Ганта: «Затримка, спричинена тим, що ви не надіслали креслення в масштабі, є надзвичайно незручною».

Того самого місяця ландшафтні роботи серйозно, хоча й з поважної причини, затрималися. Олмстед захворів, і то тяжко. Свою недугу він пояснював отруєнням червоною фарбою на основі миш’яку, яка була на шпалерах удома в Брукліні. Хоча то міг бути й черговий напад тяжкої меланхолії, яка багато років його переслідувала.

Поправляючи здоров’я, Олмстед давав розпорядження саджати бульби й рослини у двох великих розсадниках, облаштованих на території майбутньої виставки. Він замовляв декоративний полин Стеллера, горлянку повзучу, геліотроп сорту «Президент Ґарфілд», вероніку, блошину м’яту, англійський і алжирський плющ, вербену, барвінок і широку палітру гераней, зокрема сорти «Чорний принц», «Христофор Колумб», «Місіс Тьорнер», «Кришталевий палац», «Радісна думка» і «Жанна д’Арк». Він відрядив цілу армію збирачів на береги озера Келюмет, де ті викопали двадцять сім вагонів ірисів, осоки, очерету та інших напівводяних рослин. Також було зібрано чотири тисячі кореневищ латаття, і люди Олмстеда швидко їх висадили — і, врешті, побачили, що більшість тих корінців стали жертвами мінливості рівня води в озері.

На відміну від буяння рослин у розсадниках, територія парку стояла гола, позбавлена всієї рослинності. Робітники удобрили землю тисячею вагонів гною, доправленого зі скотобази та ще двома тисячами вагонів гною від коней, що працювали в Джексон-парку. Така кількість голої землі та гною почала становити проблему. «У спекотну погоду було дуже погано: південний вітер міг засліпити очі і людині, і тварині, — писав Рудольф Ульріх, управитель ландшафтних робіт, що його призначив Олмстед, — а в мокру — ще гірше, коли свіжа земля, ще сира, просочувалася водою».

Кінь міг зав’язнути по черево.

У день літнього сонцестояння 1891 року архітектори, нарешті, завершили останні креслення. Щойно надходило креслення, Бьорнем оголошував тендер. Розуміючи, що затримки архітекторів змусили весь проект відставати, він вніс у будівельні контракти такі поправки, які робили з нього «царя», за висловом «Chicago Tribune». На кожний контракт відводився стислий термін із великими штрафами за кожен день запізнення. Бьорнем оголосив тендер на перший контракт 14 травня — на Будинок шахтарства. Хотів, щоб робота була завершена до кінця року. Отже, в кращому разі, на будівництво залишалося шість місяців (приблизно за стільки середній господар у ХХІ столітті збудує новий гараж для своєї машини). «Він є арбітром усіх суперечок, і його рішення не обговорюється, — писали в «Tribune». — Якщо, на думку містера Бьорнема, забудовник найняв недостатню кількість робітників, щоби вчасно завершити справу, містер Бьорнем має повноваження самостійно залучати додаткову робочу силу за рахунок забудовника». Будинок шахтарства став першою за початком будівництва спорудою виставки, але все одно робота розпочалася лише 3 липня 1891 року — до дня посвяти залишалося лише шістнадцять місяців.

Щойно нарешті почалося будівництво, поза територію парку стали наростати передчуття великої події. Полковник Вільям Коді (він же Буффало Білл) — спробував отримати концесію на проведення на виставці свого шоу «Дикий Захід». Він щойно повернувся з Європи, де мав гучний успіх. Але бюджетний комітет відмовив йому на підставі «недоречності» його вистави. Бравий Коді не здався і здобув право на велику ділянку землі поряд із парком. У Сан-Франциско двадцятиоднорічний підприємець Сол Блум зрозумів, що чиказький ярмарок нарешті дасть йому скористатися з того, що він здобув два роки тому в Парижі. Зачарований алжирським селищем на паризькій виставці, він придбав право показувати селище та його мешканців на наступних подіях. Бюджетний комітет теж йому відмовив. Він повернувся до Сан-Франциско з наміром здобути концесію опосередковано — це, врешті, дасть йому значно більше, ніж він очікував. Тим часом молодий лейтенант Шнуфельдт прибув до Занзібару. 20 липня він надіслав телеграму президентові виставки Вільяму Бейкеру: він переконаний, що зможе привезти з Конго скільки завгодно пігмеїв, маючи згоду короля Бельгії. «Ці пігмеї потрібні президентові Бейкеру, — писали в «Tribune», — і всьому керівництву виставки».