Розділ «Частина II. Страшна битва»

На жаль для Неда, він швидко виявив, що новий статус нічим не покращив його стосунків із Джулією. Їхні суперечки стали лише запеклішими, а крижана тиша, яка заповнювала решту їхнього спільного часу — ще довшою і холоднішою. Голмс йому співчував. Частував Неда обідом у ресторані на першому поверсі й розповідав йому, як він переконаний, що їхній шлюб можливо врятувати. Джулія — жінка амбітна і, зрозуміло, дуже гарна, але вона скоро має прийти до тями…

Голмсове співчуття просто-таки роззброювало. Думка, що причина незадоволеності Джулії — він, здавалася дедалі більш безглуздою. Голмс навіть хотів, щоб Нед застрахував своє життя, адже, безумовно, коли його сімейні проблеми зійдуть нанівець, він захоче захистити Джулію і Пьорл від злиднів у разі власної смерті. Він порадив Недові також подумати над тим, щоб застрахувати життя Пьорл, запропонувавши навіть зробити за нього перший внесок. Він привів зі страхової компанії її представника — такого собі містера Арнольда, — щоб той зустрівся з Недом.

Арнольд пояснив, що він засновує нову агенцію і хоче продати якомога більше полісів, щоб привернути увагу найбільших страхових компаній. Щоб отримати свій поліс, Нед має заплатити всього лише один долар, казав містер Арнольд — один-єдиний долар, щоб почати захищати свою сім’ю завжди!

Але Недові не хотілося оформлювати поліс. Арнольд намагався його переконати. Нед відмовлявся й відмовлявся і нарешті сказав Арнольдові, що коли тому дуже треба долар, то він може дати йому його й так.

Арнольд і Голмс перезирнулися. В їхніх очах не було жодного виразу.

Невдовзі в аптеку почали навідуватися кредитори, вимагаючи виплати боргів, заставою для яких, виявляється, були меблі крамниці та її товари: мазі, бальзами тощо. Нед нічого не знав про ці борги й гадав, що кредитори його обманюють, доки ті не показали йому документи, підписані попереднім господарем Г. Г. Голмсом. Тепер, розуміючи, що борги не вигадані, Нед пообіцяв сплатити їх якомога швидше.

І тут Голмс йому поспівчував, але нічого не міг вдіяти. Будь-яке успішне підприємство накопичує борги. Він гадав, що принаймні це Нед про комерцію знав… У кожному разі, до такого Недові тепер слід звикнути. Ну, а продаж, нагадав йому Голмс, є остаточним.

Це розчарування повернуло Неда до хвилювань щодо Голмса і Джулії. Він почав підозрювати, що його друзі дійсно мали рацію, вважаючи, що між Голмсом і Джулією є незаконний зв’язок. Це, звичайно, могло пояснити зміни в поведінці його дружини, та й навіть те, що Голмс продав йому ту аптеку — така собі торгівля: ось тобі крамниця в обмін на жінку.

Проте Нед ще не висловив дружині своїх підозр. Він просто сказав їй, що коли її поведінка не зміниться і вона далі ставитиметься до нього холодно й вороже, то їм треба буде розлучитися.

Вона відповіла різко: «Для мене розлучитися з тобою ніколи не зарано».

Але вони ще якийсь недовгий час пробули разом. Сварки стали ще частішими. Урешті Нед крикнув, що з нього досить, шлюбу кінець. Він переночував у перукарні під своєю квартирою. Знизу було чути кроки в кімнаті, де спали дружина й дочка.

Наступного ранку він сказав Голмсові, що від’їжджає і припиняє свої виплати за крамницю. Коли Голмс став умовляти його подумати ще, Нед тільки розсміявся. Він переїхав і став працювати в ювелірній крамниці в центрі міста. Пьорл залишилася із Джулією і Голмсом.

Нед спробував ще раз завоювати серце дружини. «Я сказав їй, виїхавши з тієї квартири, що коли вона повернеться до мене та припинить мене пиляти, то ми знову будемо разом, але вона відмовилася».

Нед присягав, що колись повернеться до Пьорл. Минуло небагато часу, і він залишив Чикаго й переїхав до Джилмена (штат Іллінойс), де зустрів дівчину й почав офіційне залицяння, і в результаті ще раз прибув до будівлі Голмса, щоб попросити в дружини офіційного розлучення. Розлучення вона йому дала, але отримати опікунство щодо Пьорл не зміг.

Отже, коли Нед поїхав і розлучення стало остаточним, Голмс почав втрачати інтерес до Джулії. Він раз у раз обіцяв із нею одружитися, щойно вона офіційно розлучиться з Недом, але тепер його така перспектива зовсім не тішила. Особливо йому не подобалася похмура присутність Пьорл, яка його немовби звинувачувала.

Уночі, коли зачинялися всі крамниці на першому поверсі й засинали Джулія, Пьорл та решта пожильців, він інколи спускався до підвалу, обережно замикався, а тоді запалював вогонь у своїй печі й насолоджувався його лютим жаром.

Досада

Бьорнем тепер рідко бачив свою сім’ю. Навесні 1891 року він уже постійно мешкав у «халабуді» в Джексон-парку; Марґарет залишилася в Іванстоні з кількома слугами, які допомагали їй дбати про п’ятьох дітей. Між Бьорнемами був лише недовгий переїзд залізницею, але виставка вимагала дедалі більшої уваги, і ця відстань від того видавалася майже такою величезною, як до Панамського перешийка. Бьорнем міг слати додому телеграми, але ті змушували до холодної і незграбної стислості й не давали багато писати про особисте. Тож Бьорнем писав листи, і то часто. «Не треба думати, що в моєму житті завжди буде поспіх, — писав він в одному листі. — Після Всесвітньої виставки я зупинюся. Я вже вирішив». Ярмарок перетворився на «ураган», писав він. «Дати остаточну раду із цим стихійним лихом — моє найсильніше бажання».

Щодня він виходив зі свого помешкання на світанку й оглядав територію. Шість парових землечерпальних машин (кожна завбільшки зі стайню, тільки на воді) вгризалися в берег, а п’ять тисяч робітників із лопатами, візками та кінні грейдери поволі рівняли ландшафт. Багато хто з людей був у котелках і піджаках — наче просто проходив там і відчув непереборне бажання долучитися до роботи. Попри таку кількість народу, стояла якась просто божевільна тиша. Парк був дуже великий, люди по ньому розсіювалися дуже широко, так що прямого й безпосереднього відчуття напруженої праці не виникало. Єдиними надійними ознаками роботи були чорні стовпи диму від землечерпалок і повсюдний дух горілого листя й паліччя, що робітники поприбирали з території, згребли на купи й палили. Ясно-білі стовпчики, які позначали периметр будівель, надавали парку подібності до цвинтаря Громадянської війни. Бьорнем, однак, помічав красу й у цьому робочому хаосі: «Серед дерев Лісового острова довгі білі намети табору забудовників сяють на сонці — м’яка біла нота в пейзажі мишастого кольору, і чиста блакитна лінія озера понад обрієм становить життєрадісний контраст до шорсткого й порожнього тла…» Але водночас він відчував глибоку досаду.

Робота просувалася повільно, зокрема й з огляду на погіршення стосунків між двома керівними організаціями виставки — Національною комісією і Виставковою компанію, до того ж архітектори невчасно доправляли свої креслення в Чикаго, усі проекти приходили із запізненням. Так само прикро було усвідомлювати, що досі не придумано нічого такого, чим можна було б затьмарити славу Ейфеля. Понад те, виставка саме увійшла в ту неприємну ранню фазу великого будівництва, на якій раптово виникають несподівані перешкоди.