Розділ «Частина VII»

— Простір, час, матерія, гравітація, класична фізика, фізика елементарних частинок, тенденційне поле, позитивні характеристики — все було додано Великим вибухом.

— Так,— хихикнув він.— Лаконічно сказано. Тенденційне поле оперує дуже простою напівлогічною програмою «якщо... то...», яка керує всім, усюди. Елементарний алгоритм: якщо станеться це, то станеться і те, керує всім, навіть ентропією. Якщо таке відбувається, то народжується цілком розвинена самосвідомість, а потім відбувається з’єднання з тенденційним полем.

— А хіба ентропія[114] не керує лічильником складності?

— Ні. Ентропія керує лічильником порядку. І взагалі, нескінченна ентропія існує лише в закритій системі. А з чорними дірами в нашому всесвіті, які ведуть невідомо куди, це не закрита система.

— Пробач за повернення назад. Ти маєш на увазі, що незалежно від того, яким вчинкам у своєму житті ти надаєш перевагу, хорошим чи поганим, усе одно завжди можна встановити зв’язок з тенденційним полем?

— Якщо налаштуєшся на тенденційне поле через розкриття і розвиток низки позитивних характеристик усередині себе, то тенденційне поле відповість постійною енергією і самоствердженням. Якщо працюватимеш проти тенденційного поля, стаючи негативним, нечесним, черствим, і не усвідомлюватимеш істину, то ослабиш свій зв’язок з тенденційним полем і зазнаєш екзистенційного жаху, незважаючи на багатство, чи популярність, чи владу.

— Екзистенційний спокій замість жаху? Ти це маєш на увазі?

— Якщо втримаєш зв’язок з тенденційним полем, то отримаєш безтурботність. Життя — це зв’язок, світ — це зв’язок, і обоє завжди виснажуються після роз’єднання.

— Практично всі мої знайомі, окрім близьких друзів, переживають якийсь тип екзистенційного жаху. То хіба ж це не частина людського буття?

— Ніщо не є частиною людського буття, крім нашої звичайної людської природи. На початку нас було кілька сотень. Кілька сотень без кігтів чи іклів, але ми вирізали їх у хижаків, які намагалися нами поживитися. Ми вчилися, завдяки взаємодії та любові, не боятися жодної істоти і жодного місця на суходолі чи на морі. Ми були неперевершені й були згубні. Але ми можемо бути будь-ким, від убивць власних сусідів до рятівників далеких сусідів нашої галактики. Ми можемо формувати власну долю. Ми маємо інструменти. Ми можемо...

Увагу святого привернуло сум’яття серед його учнів. Ми обернулися — й побачили Навіна і Діву, які з’явились на горі. Вони спілкувалися з невеличкою юрбою.

— Що за гарненька дівчина,— тихенько мовив Ідрис.— Ти її знаєш?

— Це Дівія Девнані, але раджу називати її Дівою.

— А її батько — Мукеш Девнані, промисловець?

— Саме так.

— Тоді вона, мабуть, потрапила в халепу. Познайом нас.

— Так, сер.

Я їх познайомив. Коли Ідрис узяв Діву за руку і повів до зручного лежака, який нещодавно звільнився, я провів Навіна присісти на колоді, де Ранвей сиділа зі мною кілька тижнів тому, розмовляючи про злочин і кару.

Навін почав розмову зі злочину і кари.

— Конкенон пересуває свою наркоточку,— розповів він, коли ми всілися.— Це рухомий звір, якого важко зловити, але я починаю простежувати систему. А за Ранджита призначена винагорода.