Розділ «Частина VII»

То були важкі сни. Вони будили мене майже щоночі та щоранку ще до того, як сонце і солов’ї могли розвіяти той сон. І ті сонні слова, що збудили мене цієї ночі, належали Ранвей, яка запитувала мене про розкаяння.

Я сів, дослухаючись до нічних звуків лісу. Постать, одягнена в рясу, таку ж білу, як і каміння у неї під ногами, пройшла подвір’ям столової гори.

То був Ідрис, що спирався на свою довгу патерицю. Він зупинився на краю галявини, де розрив у лінії дерев дарував краєвид на міські вогні на видноколі.

Ідрис трохи там постояв, можливо заспокоюючи якихось власних духів чи ступаючи власним канатом між виснаженням і каяттям. Потім повільно повернувся до своєї печери; його обличчя було забарвлене смутком, його кроки — тихі на хисткому камінні.

Жаль — це привид кохання. Жаль — це наше краще втілення, яке ми час до часу надсилаємо в минуле, навіть якщо знаємо, що вже пізно змінювати сказане чи зроблене. Ми чинимо таке, бо це по-людському, бо це притаманно нашій расі. Ми робимо це, бо турбуємося, прив’язані нитками сорому, що є страхом і занепадом у морі жалю.

На шляху жаль, навіть більше за кохання, навчає, що шкода створює шкоду, а співчуття створює співчуття. А впоравшись зі своїм завданням, жаль зникає у ніщо, на яке перетворюються усі речі.

Я знову ліг, міркуючи, чи поклала Ранвей дорогою з гори тарілку з їжею біля річки і чи дух, який вона воскрешала за допомогою каяття, став вільним, щоб її полишити.

Розділ 44

Чимало гостей пітніли, щоб дістатися гірського табору, а дорогою донизу блищали, неначе каміння у прозорій воді. Учитель завжди був чуйний і безтурботний. Ніщо не могло зітерти його м’яку усмішку. Ніщо не турбувало його транс терплячого співчуття. Ну, тобто аж доки він не опинявся з Силвано та мною за душовою шторкою і не починав грати в карти.

Його врівноваженість повністю випаровувалася в гральні-вбиральні, й мудрець починав лаяти тупість і проклинати злочинно необізнаних.

Послідовники чудово чули його тиради й лихослів’я за тоненькою шторкою, але її було досить, аби зберегти гідність, яка ніколи не зраджувала Ідриса на публіці, у всіх на очах.

Це було спокійне місце — відкрита в’язниця. Не було ні керівництва, ні стін, крім тих, які ти звів усередині себе. Але водночас ланцюги, що скували разом послідовників, які жили з Ідрисом, були не менш важкі.

Люди любили його і не могли покинути без сліз. Будьте певні, його було досить легко полюбити.

— Не-еволюційні знання,— сказав він однієї нашої рідкісної спокійної години, десь за два тижні після моєї появи на горі.— Підсумуй.

— Ідрисе, знову?

— Знову, нерозважливий інтелект,— заявив він, нагинаючись ближче, щоб я міг ще раз запалити косяк.— Знання — це не знання, доки його правда не стає самоочевидною під час обміну знаннями. Знову.

— Гаразд, у світі, де яблучка падають з дерев, необхідно отримати еволюційні знання, щоб відійти з траєкторії падаючих яблук, чи щоб зловити одне, чи щоб підібрати одне з землі та з’їсти. Всі інші відомі нам факти, як, наприклад, швидкість падіння і розрахунок, що дозволить посадити об’єкт на поверхню Марса,— не-еволюційні. Не вимагаються в процесі еволюції. Але чому ми володіємо ними? Для чого вони? Це гарний підсумок?

— На трієчку. Ти не згадав, що коли екстраполюєш усі не-еволюційні знання, усі науки, види мистецтва і філософії до їхніх логічних крайностей, то отримаєш знання про те, як усе створює все.

— І?

— Ну, якщо в цілому, то воно зовсім нічого не значить. Цієї миті, наприклад, базуючись на земному досвіді, наука і філософські вчення дозволяють нам самознищитися і прихопити з собою більшість видів тваринного світу. Тож усі знання загалом нічого не вартують. Але, скомбіновані з нашою можливістю перемагати власне тваринне нутро і виражати власну унікальну людську натуру (а це дуже гарна натура), вони стають усім.