Розділ «Частина VI»

Мої очі пробігли її тілом згори вниз, мов хотіли їй вклонитися. Її силует, загорнений у чорне: у моєму нутрі кричало кохання.

— Тут або це,— пояснила Карла, і досі не повертаючись до мене,— або розбити пляшку об твою голову.

— Справді... що ти сказала?

Вона загасила косяка, витягла ще два з портсигара, закрила його, кинула в сумку та повернулася на диван.

— Ось,— сказала вона, тицяючи мені два косяки.— Наздоганяй.

— Та я вже під кайфом.

— Віддовбися, Шантараме. Візьми ці довбані косяки.

— Га-аразд.

Я викурив їх. Щоразу як я намагався щось сказати, вона знову ніжно пхала мені косяка.

— Знаєш,— почав я, коли вона мені дозволила,— це вже вдруге за день ти хочеш, щоб я віддовбався.

— Якщо тобі буде від цього краще,— протягнула вона,— то скажи мені віддовбатися просто зараз.

— Ні, я...

— Ну ж бо, зніми з грудей цього тягаря. Ти почуватимешся краще. Скажи це: «Віддовбися, Карло». Скажи: «Перестань дуркувати зі мною, Карло». Ну ж бо. Спробуй. «Пішла... ти... Карло».

Я глянув на неї.

— Я не можу,— вичавив я.

— Можу закластися, що можеш, якщо спробуєш.

— А можу я сказати, що довбатиму тебе до заходу сонця? Можу сказати, що задовбаю тебе в космос?

Вона знову мені посміхнулась, але в очах було шаленство. Я не уявляв, що в неї на думці.

— Слухай,— заспокоївсь я,— хочу чітко роз’яснити. Я лише намагаюся дізнатися, що сталося з Лайзою. Я хочу якоїсь розв’язки для Лайзи, і для нас. Хіба ти цього не розумієш?

— Це стрімкий спуск від розв’язки до відплати,— сказала вона.— І багато людей кидаються вниз із тієї скелі.