Розділ «Частина V»

— Ой друже,— мовив він, повертаючись до мене з широченною посмішкою.— Я сказав тобі ще тоді, біля відділка, хіба ні? Я сказав, що вона — та єдина. Я божеволію через неї. Вона — це щось, еге ж? Моє серце починає калатати швидше щоразу, коли дивлюся на неї.

— Вона побувала в авіакатастрофі,— сказав я.

— Авіа? Але... що?

— Ти розумієш, про що я. Кілька днів тому вона прокинулася біля свого мертвого хлопця. Це великий вогонь, щоб так легко його загасити. Не жени, друже.

— А, звісно, звісно. Маю на увазі, що... агов, почекай-но хвилинку! Ти ж не думаєш, що я користуюся її ситуацією, правда ж? Я... я не такий.

— Я знаю.

— Я її не торкався.

— Я знаю.

— Я б такого не зробив.

— Я знаю.

— Я не такий,— знову прохрипів він.

І раптово я відчув шалену втому: я був такий сердито-втомлений, аж дратувався через усе, що не біле, рівненьке та з подушкою в узголів’ї.

— Якби я думав, що ти такий, то не дозволив би тобі навіть наблизитися ні до неї, ні до будь-якої знайомої дівчини.

Він наїжачився: молодеча мужність випростала його спину.

— Вінсоне, у мене справді немає часу на це лайно. Я зустрів Ранвей раніше за тебе. І це я витягнув її з в’язниці, пам’ятаєш? Це дає мені право попереджати, щоб ти на неї надто не тиснув. Якщо тобі це не до вподоби і хочеться обмінятися ляпасами, то я буду внизу біля свого мотоцикла десь за п’ять хвилин.

Ми втупилися один в одного. Його гордість проти мого роздратування. Чоловіки. Вінсон мені подобався, а я подобався йому, і ми були готові почубитися.

— Коли ти її зустрів? — запитав він, трохи на мене повитріщавшись.

— До того випадку в поліційному відділку.

— Чому ти мені не розповів?

— А чому не розповіла вона? Може, це тебе не стосується. Слухай, я зустрів її на вулиці, біля «Лео». Вона чекала там, поки її хлопець купував дозу. Запитай її про це.