— Я розжирів,— заявив він.
Він не жалів і не іронізував. Просто констатував факт.
— Ну...
— Але ти видаєшся дуже підтягнутим. Чим ти таким займався, щоб отримати всі ці синці? Боксував з Абдуллою? Здається, він переміг. Воно й не дивно, так? Ви однозначно достатньо спортивні, щоб залізти на мою гору і побачити Ідриса.
— Твоя гора?
— Ну... ця частина її належить мені, чи ні? Взагалі-то, Ідрис вважає, що володіє усією горою. Він такий чудг! Хай там як, іди-но сюди, дай я тебе обійму як треба і проведу екскурсію.
Я пройшов ще дві сходинки і потрапив у м’ясисту хмару. Тарун нас клацнув. Відпустивши мене, Халед потиснув руку Абдуллі й повів нас усередину.
— Де Карла? — запитав я, ідучи за ним.
— Вона переказувала, що зустрінеться з тобою на стежині,— безтурботно відповів він.— Думаю, вона на пробіжці, щоб провітритися. Не певен, чи то я, чи ти її стурбував, але я ставлю на тебе, давній друже.
Двері величезного старого будинку відчинилися до широкого вестибюля зі сходами, які розходилися праворуч і ліворуч, та арками, що вели до головних кімнат першого поверху.
— Це був сховок якогось британця на час мусонів,— повідомив Халед, рухаючись у вітальню, заповнену книжковими полицями, двома письмовими столами і кількома комфортними шкіряними кріслами.— Він перейшов до одного бізнесмена, та коли тут влаштували національний парк, той змушений був продати будинок місту. Мій заможний друг, один з моїх учнів, узяв його в оренду в міста на кілька років і віддав мені для користування.
— Твої учні?
— Саме так.
— А, ясно. Це тут ти навчився не контактувати з друзями, потому як повернувся з того світу?
— Дуже смішно, Ліне,— відповів він тим байдужим тоном, яким розповідав про свій жир.— Але, гадаю, ти розумієш мою потребу в обачності.
— До біса обачність. Ти живий, Халеде, і я хочу почути, чому досі про це не знав.
— Усе не так просто, як тобі здається, Ліне. І взагалі, те, що я тут викладаю, не має ніякого стосунку до зовнішнього світу. Я навчаю любові. А конкретніше, я вчу людей любити самих себе. Думаю, тебе не здивує, що для деяких це досить важко.
Ми проминули вітальню, відчинили жалюзійні французькі двері й потрапили до просторої заскленої тераси, що займала всю довжину будинку. У кімнаті стояло багато плетених крісел і скляних столів між ними.
На стелі повільно крутилися вентилятори, колихаючи тоненькі листочки вазонків. Скляна стіна вела в садок в англійському стилі, з трояндами й акуратно підстриженим живоплотом.
До нас підійшли дві дівчини-європейки, одягнені в туніки, вклоняючись Халеду та склавши руки докупи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тінь гори» автора Грегорі Девід Робертс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина V“ на сторінці 21. Приємного читання.