Розділ «Частина V»

— Давай так. Якщо ти зможеш знайти зброю, яка вкладає людину спати на кілька днів, при цьому їй не шкодячи, то дістань мені таку, з великою кількістю набоїв.

Абдулла зупинився і прошепотів:

— Ліне, буде погано, перш ніж стане добре. Це не жарт. Будь ласка, знай, що я дуже високо ціную твоє мовчання, мовчання дружби, бо знаю, який це смертельний ризик, якщо Санджай пронюхає. Готуйся до війни, тим більше, якщо її зневажаєш.

— Гаразд, Абдулло, гаразд.

— Ходімо до Халеда,— вирішив він, ідучи до краю плато.

— То тепер уже можна турбувати його маленьке щастя, так? — сказав я, прямуючи за ним.

— Ти вже не входиш до родини, Ліне, брате,— тихо мовив Абдулла, коли я теж підійшов до краю плато.— Твоя думка вже не важлива.

Я вдивлявся в його очі, і там був цей вираз: байдужість, що пригасила світло любові та яскравої дружньої довіри; легка зміна в аурі прихильності, коли той, хто залишається, дивиться в очі тому, який іде геть.

Я знайшов домівку, розбиту домівку в санджайській компанії, але її брама зачинилася назавжди. Я любив Абдуллу, але любов — це вірність одного, а мій друг ще й досі належав до групи братів і був вірний усім. Саме тому я не одразу йому сказав, саме тому дозволив собі дрейфувати по течії кмітливості Карли та бійцівської навіженості Конкенона.

Я втрачав Абдуллу. Сокирою розлуки я зрубав внутрішнє дерево, яке з’єднувало нас у компанії. І мій друг, у чиїх очах уже проглядала відчуженість, повів нас донизу, а грім обвалився на загрозливе море — затоплене небо.

Розділ 28

Біля підніжжя гори Абдулла попрямував геть від долини піщаних будд і протоптаних стежок. Ми йшли лісовою стежкою крізь густі джунглі, а потім побачили обсаджений деревами перехід, що підіймався пологим схилом і закінчувався біля бетонно-дерев’яного чотириповерхового будинку.

Халед вийшов назустріч ще до того, як ми досягай сходів, які вели до просторої веранди на першому поверсі.

Одягнений у просторий жовтий шовковий халат і обвішаний червоними й жовтими квітковими гірляндами, він стояв, поставивши руки в боки.

— Шантараме! — загорлав він.— Вітаю в Шангрі-Ла!

Він змінився. Він помітно змінився за ці роки. Волосся поріділо настільки, що він практично облисів. Фігура бійця настільки обросла салом, що стегна й пузо стали ширші за плечі. Вродливе обличчя, яке раніше хмурилося люттю й звинуваченнями, тепер округлилося від скронь до майже невидимої щелепи, і й каро-золоті очі майже заховалися в усмішці.

Це був Халед, мій друг. Я підбіг, щоб привітатися.

Він простягнув руки, затримавши мене на сходах. Юнак у жовтій курті[88] почав нас фотографувати, а потім залишив фотоапарат теліпатися на лямках навколо шиї і витягнув з кишені сорочки блокнот і ручку.

— Не зважай на Таруна,— мовив Халед, киваючи на молодика.— Він веде облік усіх, з ким я зустрічаюсь, а також усього, що роблю чи кажу. Я просив його зупинитися, але непокірний хлопчик не хоче слухати. І взагалі, люди завжди роблять те, що їм підказує серце, правда ж?

— Ну?