Розділ «Частина XV»

Ми довго так стояли, спостерігаючи за хвилями.

— Що сталося, Шантараме?

— Я не певен.

Я передав їй картку з янтрою, яку подарував Дев.

— Коли я зняв футболку, цей малюнок був на грудях. Майже такий самий, намальований у мене на грудях Саларовою кров’ю.

— Ти гадаєш, що це знак? — запитала вона.— Хіба ні?

— Я не знаю. Я... я запитував себе те саме, а потім порізав руку власним ножем. Я просто... я думаю, що маю покінчити з цим. Це дивно. Я не належу до релігійних людей.

— Але ти духовна людина.

— Ні. Я не такий, Карло.

— Такий, але просто цього не знаєш. Це одна з речей, які я найбільше люблю в тобі.

Ми знову надовго замовкли, слухаючи хвилі й стугоніння вітру, який літає між дерев.

— Якщо вважаєш, що я викину туди свого пістолета,— порушила тишу вона,— ти навіжений.

— Збережи свою зброю,— розреготавсь я.— А я все. Відтепер, якщо не зможу владнати все своїми руками, то, мабуть, заслуговую на те, що на мене чекає. І взагалі, у тебе є пістолет, а ми завжди разом.

Карла хотіла поїхати додому довгим маршрутом, навіть попри те, що ми валилися з ніг, і я погодився.

Коли ми достатньо проїхали з її новим розумінням трохи іншого мене, то повернулися до готелю «Амрітсар» і в душі змили залишки пилу й сумнівів. Згодом я знайшов її з косяком на тому ж балконі, з якого ми поїхали за годину до цього, і в тому ж блакитному халатику.

— Ти міг одним з тих ножів довбонути рибу по голові,— сказала вона.— Коли викидав їх у море.

— Риба, вона як ти, люба. Вона дуже прудка.

— Те, що ти зробив з ножами. Ти це серйозно?

— Я серйозно спробую.

— Тоді я тебе підтримую,— вирішила вона, цілуючи моє обличчя.— До кінця.