Розділ «Частина XV»

Мої ножі гримнули з полиці на кахлі, налякавши мене. Я вийшов з душу й підняв ножі — і посковзнувся на мокрій підлозі. Стискаючи ножі, я випростався, але порізав внутрішню частину руки.

Я поклав ножі — і знову порізався. Я жодного разу не травмувався тими ножами за рік практики. Кров потекла в раковину, розбризкуючись на впущену картку. Я виловив картку з раковини і витер її.

Потримав руку під холодною водою і використав рушника, щоб притиснути порізи. Потім протер ножі й безпечно відклав їх убік. Досить довго видивлявся на картку і в дзеркало.

Карлу я розшукав на балконі, в тоненькому блакитному халатику, накинутому на плечі. Я хотів бачити її такою щодня, до кінця життя, але мав вийти. Були деякі справи.

— Нам потрібно знову вийти,— сказав я.— У мене є одна справа.

— Таємниця! До речі про таємниці, а це не пов’язка у тебе на руці?

— Це дрібниця,— запевнив я.— Ти готова до ще однієї поїздки? Незабаром зійде сонце.

— Я зберуся раніше за тебе,— пообіцяла вона, знімаючи халата.— Сподіваюся, ти не планував нічого лячного.

— Ні.

— Просто після того як ми, поїхавши на парфумерний базар, знайшли Дева для Скорпіона та Близнюка й відвезли Салара до лікарні, гадаю, ми вже перевищили квоту кармінних збігів, Шантараме. Нам не варто випробовувати долю.

— Нічого лячного, обіцяю,— мовив я.— Тривожне, можливо. Але не лячне.

Коли ми досягай храму Хаджі Алі, перлинні прапори звістили вихід сонця — небесного короля. Ранні пілігрими і розкаяні грішники були на шляху до храму. Жебраки без рук і ніг, поставлені в коло своїми поводирями, скандували ім’я Аллаха, а перехожі кидали монети й банкноти в те їхнє коло нужди.

Діти, які вперше відвідували храм, одягали свій найкращий одяг: хлопчики були у парких костюмах, скопійованих у кінозірок, а дівчатка з зв’язаним на потилиці волоссям, затягненим у декоративні сіточки.

Я зупинився на півдорозі до храму, на півдорозі до сплячого святого.

— Це тут,— повідомив я.

— Ти не збираєшся сьогодні молитися?

— Не... сьогодні,— відповів я, роззираючись ліворуч і праворуч на перехожих.

— То що саме ти збираєшся робити?

У потоці людей з’явилася прогалина, і ми на кілька секунд залишилися самі. Я витягнув з піхов свої ножі й по одному жбурнув їх у море.

Карла дивилась, як ножі крутяться в повітрі. Так вправно я їх ще не кидав, а потім вони зникли у морі.