Розділ «Частина XV»

Обличчя вольове — сильніше, ніж він сам, а очі, коли він їх таки підводив, і досі палали гарячими вогнями.

Садгу Шиви вкривають себе попелом з крематорію, розмовляють з привидами і викликають демонів, навіть якщо тільки у власній уяві. Мова тіла в чоловіка була покірна, але обличчя неприборкане.

— Колись у мене були довгі дреди,— згадував він.— Вони слугують антенами, ну знаєте, для курців. Я ніколи не переставав курити, поки носив дреди. Тепер, коли в мене поголена голова, жоден незнайомець навіть склянку води не розділить зі мною.

— А чому ти поголив її, Деве?

— Я осоромився,— зізнався він.— Я був на підйомі своїх сил. Господь Шива крок у крок ішов зі мною. Змії не кусали мене. Я спав з ними в лісі. У гості приходили леопарди, пробуджуючи мене поцілунками. Скорпіони жили в моєму волоссі, але ніколи не жалили. Жоден чоловік не міг поглянути в очі моєї спокути без здригання.

Він зупинився і глянув на мене, а очі ще й досі мандрували з дикими і мертвими.

— Це жадоба, знаєте,— сказав він.— Жадоба — це ключ. Слідуй за жадобою до гріха. Я жадав більше влади. Я прокляв чоловіка — іноземця, який кинув мені виклик посеред вулиці. Я прокляв його, пообіцявши, що його статки принесуть лише руїну, і коли ці слова прозвучали, то всі сили потекли з мене, неначе дощ по вікну.

У мене на руках почали ставати сторч волосинки, і я глянув на Карлу, яка сиділа з того боку святого-прибиральника. Вона кивнула.

— А чи було там два іноземці того дня? — запитав я.

— Так. Один з них був дуже добрий. Англієць. Другий був нечемний, але я шкодую з-за того вчинку. Я шкодую, що міг завдати їм лиха. Я шкодую через свою зраду власної спокути. Я намагався знайти того чоловіка, але не зміг, хоча й шукав усюди, але не зміг зняти власного прокляття.

— Деве,— мовила Карла.— Ми знаємо цього чоловіка. Ми знайомі з чоловіком, якого ти прокляв. Ми можемо відвести тебе до нього.

Поголений садгу розкис, часто задихав, а потім повільно знову випростався.

— Це правда?

— Так, Деве,— запевнила Карла.

— З тобою все гаразд, Деве? — запитав я, поклавши руку на його худеньке плече.

— Так, так,— мовив він.— Маа! Маа!

— Може, хочеш ненадовго прилягти? — запропонував я.

— Ні, зі мною все гаразд. Все гаразд. Я... я... втратив свій шлях і почав вживати алкоголь. Я не був до цього готовий. Я ніколи його не вживав. Я робив лихі речі. Потім на вулиці мене зупинив великий святий і відвів до свого храму богині Калі[165].

Він швидко глянув угору, неначе випірнув з води, щоб хапнути повітря.

— Ви справді знаєте чоловіка, якого я прокляв? — запитав тремтячим голосом він.