Розділ «Частина XV»

Я глянув далі й помітив Азіма: він лежав долілиць, і з нього на каміння в провулку виливалися останні краплі крові.

— Я знайду таксі,— сказала Карла, кидаючись геть.

Салар із зусиллям підніс руку і потягнув за свого золотого ланцюжка, аж той порвався.

— Для моєї сестри,— мовив він, пхаючи його мені.

Я поклав ланцюжка у кишеню і міцно обхопив Салара за пояс.

— Я не можу дозволити тобі лягти, брате,— пояснив я.— Я хотів би, але вже не зможу тебе підняти, якщо таке станеться. Карла вже зловила таксі. Тримайся, друже.

— Я вже готовий, Ліне. Залиш мене. Ялла, цей біль!

— Не знаю як, але тобі не проштрикнули легені, Саларе. Ти ще й досі дихаєш. Ти видряпаєшся, чоловіче. Просто тримайся.

Карла приїхала за дві хвилини, відчинила дверцята таксі. Ми засунули Салара на заднє сидіння, я сів поряд, а Карла роздавала інструкції спереду.

Я не знаю, скільки вона заплатила водієві таксі, але він навіть не моргнув на сліди крові й довіз нас до лікарні «Ґокулдас Тежпал» у рекордний час, їдучи супроти руху транспорту.

Біля входу в лікарню зібралися санітари й медсестри, які поклали Салара на каталку і завезли його всередину. Я хотів був зайти за ними до лікарні, але Карла мене зупинила.

— Ти не можеш нікуди йти в такому вигляді, коханий,— повідомила вона.

Сорочка і футболка під жилетом були заляпані кров’ю. Я зняв жилета, але після цього пляма на футболці розпливлася тільки гірше.

— Та до біса це все. Ми маємо залишатися з Саларом, доки тут не з’явиться компанія. Люди, які таке зробили, можуть спробувати знову, і ми не зможемо покликати копів на допомогу.

— Почекай хвильку,— попросила Карла.

Вона зупинила адвоката, який швидко йшов у наш бік: білий судовий комірець цупкий від презумпції, а папери клієнтів під пахвою, щоб не розсипалися.

— Я дам десять тисяч рупій за вашого піджака,— сказала Карла, розмахуючи віялом банкнот.

Адвокат глянув на гроші, примружився на Карлу і почав спустошувати кишені свого піджака, що коштував заледве тисячу. Карла одягла мене, перехрестивши відвороти, і підняла комірця. Облизавши пальці, позатирала плями на моєму обличчі.

— Ходімо подивимось, як там Салар,— мовила вона, ведучи мене в лікарню.

Ми чекали в коридорі, біля операційної. Чорно-білі кахлі, які благали про не квадратний візерунок, впиралися в сіро-зелені стіни, на яких по низу проглядалися плями від загіпнотизованих швабр утомлених прибиральників. Призначення — це служка і господар, і хай де воно керує, страждання сидить по коридорах, позбавлене чуйності.