Розділ «Частина XV»

— Мертві вміють танцювати,— повторив Конкенон, радісно посміхаючись.— Вони справді вміють, знаєш.

— І не кажи,— мовила Карла, нахиляючись до мене.

— А я кажу,— вишкірився Конкенон.— Я багато чого вивчив на цій роботі. Вона стала справжньою школою. Зазвичай я ішов, поки люди ще сіпалися, і ніколи не озирався.

— Конкеноне,— втрутився Деніс.— Ти нищиш мій кайф, чоловіче.

— Я лише веду розмову, Денісе. Лише тому, що ми трунарі, не означає, що ми не можемо бути товариськими.

— Правда,— погодився Деніс.— Але як ти очікуєш, щоб я тестував цей новий катафалк, якщо немає кайфу?

— Я лише кажу,— наполягав Конкенон,— вони смикаються, ці трупи, вже по смерті: разі — і починають труситися на столі. Одне тіло, яке вчора в нас опинилося, танцювало краще, ніж я. Але я ніколи не обирав танці, якщо відверто, коли натомість можна битися або цілуватися.

— Запали наступний чилум,— скомандував Деніс, заводячи катафалка.— Якщо тобі по барабану на мій кайф, то послухай манекена. Він просто волає.

Вони від’їхали, а гасло компанії повільно пропливало повз нас, наклеєне на довгі вікна катафалка: «Мир у спокої».

— А оце вже цікава команда.

— Шлюб, укладений у Лімбі[164],— вирішив я.— Але манекен здався приємним хлопцем.

Розділ 88

Діва Девнані запросила нас на зустріч у своєму корпоративному офісі. Він містився на Ворлі-Сіфейс, який нагадував велику посмішку з будівель, що сяяла з широкого вигнутого бульвару, звернута до моря. Будівля Діви нагадувала верхню палубу океанського лайнера з високими півкруглими вікнами, на повному ходу, а суцільний балкон був як леєр.

Коли двері ліфта зачинились, я запропонував Карлі свою флягу. Карла зробила ковток і віддала її назад. Ліфтер зиркнув на мене. Я запропонував флягу йому, і він теж зробив ковток, наливаючи ром собі в рота, не торкаючись губ. Передав флягу назад, хитаючи головою.

— Благослови всіх, Боже,— сказав він.

— До речі про всіх,— мовила Карла,— і тебе хай теж благословить Бог.

Двері відчинилися перед мармурово-скляною прерією з кількома дуже привабливими дівчатами у дуже вузьких спідницях, які паслися за столами розваги.

Поки Карла спілкувалася з секретаркою, я крутився навколо сталево-скляних столів, зазираючи дівчатам через плече. Дівчата слухали музику в навушниках, грали у відеоігри й читали журнали.

Одна з дівчат, перегортаючи сторінку, підвела погляд. Вони стишила звук на своєму плеєрі.

— Я можу вам чимось допомогти? — запитала вона, блискаючи лютими очима.