Розділ «Частина XV»

— Пунктуальність — це час крадіїв,— згадала Карла, перевіряючи годинника і підводячись. Діва підійшла до офісних дверей, тримаючи руки на стегнах.

— Проходьте,— запросила вона, розцілувавши Карлу в обидві щоки.— Я так за вами скучила! Дякую, що прийшли.

Вона плюхнулась у величезне крісло за кришкою чорного великого рояля, яку вона вкоротила і перетворила на стіл.

На цьому роялі-столі була світлина її батька у срібній рамці. Над фотографією нависали квіти, розливаючи жовті барви на лаковану чорноту. На таці у формі павичевого хвоста курилися пахощі.

Це була велика кімната, але перед столом стояло всього два крісла. Усі ті бізнесмени з порожніми очима стояли під час зустрічі з Дівою. «Жорстка дівчина,— подумав я,— але хто може їй дорікнути?»

— Це було щось,— почала Діва.— Я можу запропонувати вам випити, люди? Лише Бог знає, як це потрібно мені.

Вона натиснула кнопку на консолі, й за секунду відчинилися двері. Дуже гарненька дівчина перетнула велику кімнату, ступаючи слизькою підлогою на неймовірних підборах. Зупинилася біля стола, змахнувши короткою спідницею і напруживши довгі ноги.

— Мартіні,— звернулася до неї Діва,— хочу познайомити тебе з міс Карлою та паном Шантарамом.

Карла помахала. Я підвівся, поклав праву руки на груди і вклонився. Це найбільш ввічливий спосіб привітатися з будь-якою жінкою в Індії, бо багато жінок не люблять тиснути руки. Мартіні нахилила до мене голову, і я знову сів.

— Я буду «Мангеттен»,— замовила Діва.— А ти, Карло?

— Подвійну горілку з двома шматочками льоду, будь ласка.

— Лаймову содову для мене.

Мартіні розвернулася на підборах п’ятдесятого калібру і повільно рушила геть, неначе жирафа у скляному зоопарку.

— Я так розумію, вам цікаво, чому я призначила цю зустріч,— мовила Діва, здивувавши мене, бо я про це й не думав.

— Мені цікаво,— сказала Карла,— але не це. Ти перейдеш до справи, коли треба буде, так? То як ти, Діво? Ми не бачилися багато тижнів.

— Я добре,— посміхнулася Діва, випростуючись у кріслі, що для її невеличкого тіла було як півліжка.— Я стомлена, але працюю над цим. Сьогодні я все продала. Практично все. Це була остання зустріч у довгій вервечці зустрічей, які я мала вчора й сьогодні.

— Як ти могла все продати? — запитала Карла.

— Усі ті чоловіки, які лише керують компаніями у моєму портфелі, отримують транші акцій як бонуси. Я сказала, що як продам свій портфель одразу, то їхні акції стануть нічого не варті. Але якщо вони повернуть ці акції мені, то зможуть забирати собі компанії та керувати ними, призначаючи власну раду директорів і виписуючи собі жирненькі бонуси, не витративши при цьому і долара, а я піду у відставку.

— Розумний хід,— вирішила Карла.— Як головний акціонер, ти можеш використати проти них щорічні загальні збори. Але пропускатимеш повсякденні. Це неначе напиватися без похмілля.

— Отож-бо,— підтвердила Діва, саме коли Мартіні повернулася з напоями.