Розділ «Частина XII»

— Під готелем є тунель?

— Звісно, там є тунель. Саме тому я придбав готель. Сикхи виживають у Третій світовій війні, пам’ятаєш?

— Я можу туди спуститися?

Він зіщулив очі.

— Боюся... що стільки ти заплатити не зможеш,— мовив він.

— Пішов ти, Джасванте.

— Хіба тільки...

— Пішов ти, Джасванте.

— Хіба тільки,— наполягав він,— сюди прорвуться зомбі, й це буде єдиний вихід. Якби я мав того бластера, то ми б качались як сир у маслі.

— Годі уже про зомбі.

— Ти взагалі не маєш почуття гумору,— похнюпився він, повертаючись до свого столу.— Плитка здається в оренду. Оплату я включу до твого рахунку.

Я оглянув барикаду, думаючи про Карлу й очікуючи на нові пошуки, й озирнувся на людей у кімнаті.

Олег нишпорив по коробках. Він виймав звідти якісь каструлі та сковорідки.

— Дуже корисно,— сказав він.

— Якби ж ми тільки врятували слугу,— засмутилась Парі.

Діва не втрималася, регочучи так голосно, що підтягнула коліна до грудей і скрутилась у тугий сміхотливий клубочок.

— Немає потреби у прислузі,— посміхнувся Олег.— Ви коли-небудь куштували російську їжу? Ви збожеволієте від неї, обіцяю.

— Ого,— проспівали Чару й Парі.

Олег відіслав футболки до Москви, по одній кожній несхожій близнючці, й за правилами Дідьє міг знову набувати аромату, поки чекав на реакцію Ірини, його феромонової паломниці.

Він подобався Дівам. Він усім подобався. Дідько, він і мені подобався. Але я міг думати лише про Карлу, яка була десь там — сиділа в якійсь будівлі, не маючи іншого захисту, крім як покладатися на саму себе.