Розділ «Частина XI»

— Так? — розхвилювався Дідьє, аж притупуючи ногою.— Що було далі?

— Ми стояли разом у сутінках. Ірина запитала, як я міг бути таким певним, що хочу саме її, а не Олену. І, ну, знаєте той момент, коли жінка запитує в тебе правду? І ти розумієш, чітко розумієш, що цього робити не варто?

— Так,— погодилися ми.

— Я розповів правду.

— Наскільки жахливу? — поцікавився я.

— Я сказав, що абсолютно переконаний у тому, що кохаю саме її, бо щоб остаточно впевнитися, знову переспав з Оленою, коли та приходила на зустріч дві години тому. І з Оленою я більше нічого не відчув. Навіть задоволення особливого не було. Тож я був переконаний, що Ірина — саме та і та п’яна ніч не була просто галюцинацією про те, якою вона була класною.

— Ой дідько.

— Merde,— погодився Дідьє.

— Вона мені врізала,— сказав він.

— Я й сам не проти тобі врізати,— мовив Дідьє.— Це ганьба — розповідати жінці неприкрашену правду.

— Ти сам собі викопав могилу, Олеже,— розреготався я.— І жодна тобі не пробачила?

— Їхній батько нацькував на мене професійних негідників. Я мав давати драла, і швидко.

— Оце халепа,— поспівчував я.— Та ти на неї заслужив за те, що водив шури-мури з доньками поліцейського.

Я обернувся до Дідьє, який зручно сидів у кріслі, схрестивши ноги, і рукою підтримував підборіддя.

— Поради будуть?

— Дідьє має рішення,— заявив він.— Ти мусиш два тижні носити дві футболки, які носять прості люди під сорочкою. Не митися ні милом, ні засобами для волосся. Лише водою. Не вживати ніяких парфумів і не торкатися нікого з парфумами. Не прати футболки.

— А потім? — запитав Олег.

— А потім ти надішлеш футболки у двох пакунках, одну кожній з близнючок, а на пакунку буде лише два слова: «Леопольд», Бомбей.

— А потім?

— А потім ти роздаси фото Ірини офіціантам у «Леопольді» й запропонуєш винагороду першому, хто упізнає її та повідомить тебе про це.