Розділ «Частина XI»

Я з’їв бляшанку холодних смажених бобів, випив пінту молока і завершив цей прийом екстреного обіднього пайка келихом рому. Залишивши двері відчиненими, я вмостився на своєму улюбленому кріслі, оббитому вицвілою темно-синьою шкірою. Це було директорське крісло. Джасвант Синг отримав його від попереднього директора, який дістав його від якогось письменника зі збіса хорошим смаком на крісла. Я купив те крісло у Джасванта, а йому натомість поставив нове сяйливе директорське крісло.

Джасвант обожнював своє нове крісло й обвішав його вогниками. Я ж поставив старе крісло в кутку, де було видно балкон, а ще коридор, директорський стіл і сходи на шляху до нього. Там я написав одні з найкращих своїх творів.

Я саме писав дещо з найкращого, коли в двері постукав Навін.

— Є хвилинка? — запитав він.

Він був розумний, хоробрий і відданий. Він був добрий і чесний. Ідеальний син і брат. Але я писав.

— Скільки хвилинок?

— Кілька.

— Звісно,— сказав я, відкладаючи записника.— Заходь і сідай.

Він сів на дивані й роззирнувся навколо. Не було там особливо на щось дивитися.

— Ти завжди залишаєш двері відчиненими?

— Лише коли не сплю.

— Твоє помешкання...— почав він, шукаючи підказок у кімнаті, підготовленій для втечі.— Схоже на військовий табір, якщо розумієш мене. Я гадав, тут стане тепліше, ну, знаєш, якщо ти поживеш тут довше. Але... цього не відбулося.

— Карла називає це «втікацьким шиком».

— Їй тут подобається?

— Ні. Що в тебе на думці, Навіне?

— Діва,— повідомив він, видихаючи це ім’я, опустивши голову.

— А що з нею?

— Вона запропонувала мені роботу,— розповів він, і його обличчя зморщилося від страждання.— Саме тому я був таким нервовим.

— Ну, робота — це не так уже й погано.

— Ти не розумієш. Вона призначила мені зустріч. Один з її працівників відвів мене аж на дах її будинку на Ворлі-Сіфейсі. Там у неї офіси. Я давно її не бачив. Вона... ми обоє мали справи.