Розділ «Частина XI»

— Гаразд, тоді до пива. Ти маєш на увазі Ранвей?

— Так.

— Зникла... як?

— От щойно вона була тут, а от її вже немає. Я скрізь її шукав. Не знаю. Що робити? Я типу сподівався, що вона зв’язувалася з тобою.

— Я її не бачив,— розповів я.— І не уявляю, де вона може бути. Коли це сталося?

— Три дні тому. Я скрізь її шукав, але...

— Три дні? Що за біс, чоловіче? Чому ти не повідомив мене раніше?

— Ти — моя остання надія,— мовив він.— Я вже спробував усе інше.

Остання надія, остання людина, яка може тобі допомогти. Я ніколи так про себе не думав. Коли хтось потребував допомоги, мене завжди просили першим.

Принесли пиво. Вінсон мерщій його вихлептав, але це не допомогло.

— О Господи! Де ж вона? — голосив він.

— Слухай, Вінсоне, ти можеш попросити допомоги в Навіна. Це його робота — знаходити втрачене кохання.

— А ти можеш зателефонувати йому від мого імені?

— Я не користуюся телефоном,— нагадав я.— Але можу відвезти тебе до нього, якщо хочеш.

— Прошу,— благав він.— Будь-що. Я так хвилююсь за неї!

Ми зібралися йти, а моє пиво так і залишилося неторкане. Я зоставив Солоденькому чайові. Вони виявилися недосить солодкими.

— Іди до біса, Шантараме,— обурився він, повертаючи на стіл табличку «Зарезервовано».— Хто питиме твоє пиво? Скажи-но мені?

Я доправив Вінсона з його втраченим коханням до «Бюро втраченого кохання», яке працювало через двоє дверей від моїх, і залишив хлопця з Навіном.

Наші стосунки з Навіном трохи охололи. Я його якось образив, безсумнівно, але не розумів, як саме. Я привів Вінсона до офісу, бо довіряв Навіну і сподівався, що він це помітить.

Він сухо посміхнуся, коли я повертався до своєї кімнати, а потім розвернувся до Вінсона з серйозними запитаннями, і його обличчя посерйознішало.